Власна творчість (вірші, малюнки, вироби…)

267

Межа «До і Після»… Як дивно!!!

Чекала. Чекаю. Чекатиму…

А все-таки мрія всесильна!

Я буду Твоїм провокатором…

Я буду твоїм, ти – взаємно.

І стрімко у вічність летітимем.

Так, явним стає все таємне:

Ми зорями в небі світитимем!

Навічно. Спонтанно й сплановано.

Навпроти … у власній галактиці…

Бо, хочемо ми чи не хочемо,

Зрослися симпатії-матриці…(11.09.16)

266

Веселково й калиново

Ти тривож мене уперто.

Доторкнись до мене Словом

Щирим, щедрим та відвертим.

Подаруй мені обійми,

Що й на відстані гарячі…

Ніжні до безтями й вільні,

За якими серце плаче.

Подихом зігрій, зітханням,

Сміхом-жартом влучно-гострим.

Запали в мені бажання,

Щоб до втоми, а не просто…

Знов і знов вростай у мене,

Щоб назавжди, щоб довіку,

Щоб єством всім, полоненим,

Марила дар-Чоловіком!

Хай мелодія цілунків

Й рук цвітіння – юний трепет…

Найдорожчий з подарунків…

Німота… дитячий лепет…

Хай Твої Душа і Тіло

Ваблять і зривають мозок!

До всесильності й безсилля…

Ти – смертельно-вічна доза…

Доза щастя… доза щему…

Доза злетів і падіння…

Ти – Зоря і Діадема…

Нагорода… Вир… Прозріння…(11.09.16)

 

265

Ніжносте моя, мій пізній буйний цвіте,

Крилонька, злеліяні в журі…

Не Весна… і не Зима… Глибоке Літо…

Сонце в серці… Сонце на порі.

Зігріває?..Спалює?..Та де там! – Живить!

Під промінням тішусь, плачу, мчу…

Далечінь… безодня…Серце тужить-квилить…

Від безсилля й сил страшних кричу…

Мовчки я кричу. Ніхто цей крик не чує,

Тільки Ти крізь вічність, крізь усе…

Ти живеш в мені, Ти днюєш і ночуєш,

День в день пишеш враження-есе…

Дякую за все я. Дякую й радію:

Знаю я Тебе … назавжди мій!

Що Тебе читаю… Що від Тебе млію…

Серця й розуму Ти скарб-сувій! (10.09.16)

 

264

Вперше так хочеться просто мовчати.

Вимкнути розуму дар-терези…

Зняти замки всі, засови, печаті…

Дати повчанню наказ: «Не верзи!»

Впасти в обійми, у Тобі втопитись,

В Тобі блукати і загубитись…

І живодайної сили напитись…

В Тобі розлитись, там залишитись…(10.09.16)

 263

Ніжність до крику

Й Серце велике…

Ти – моя втіха…

На щастя? Лихо?

Звісно, на щастя!

Розум піддасться,

Вклониться Серцю –

Й не буде герцю…

А буде Пам’ять!

Буде Кохання!

Буде крилатість…

Ти – моя Радість! …(10.09.16)

 262

Волога долоня і трепет у тілі…

Бажання роками зболілі-дозрілі…

А ніжність – до щему, до струму, до крику…

У Тобі черпаю я втіху велику…

Ти – чудо. Ти – мрія. Ти – дар мені з неба.

В мені Ти. І більше нічого не треба.

Хай відстань, розлука і Долі дороги…

Ти – пісня…молитва…бажання…тривоги…(10.09.16)

261

Краще недовчить, ніж перевчити…

Й цноту дурня важко розірвати…

В кожного свої є самоцвіти…

Лиш можливість дай їх розкривати.

Не нав’язуй іншим бачень власних…

Не давай готовий плід науки…

Щастям повним буде (не негласним!)

Дарувати мозок свій і руки…(21.02.2016)

260

Пасіонарна особистість…

У «всьому плюс і мінус є»?

Ідея понад все на світі…

Собі й всім жити не дає…

Услід лиш верби золотії…

Ні мудрим… й дурнем не назвеш…

У чому ж тут плюси святії?

В науці й висновках без меж??? (21.02.2016)

259

Поразка в будь-чім й перемога…

Що є для душі позитивом?

В одній та і в іншій тривога…

Лиш різним йдуть в долі курсивом.

Чому жодна школа в цім світі

Не вчить, мудро як програвати?

Чому всі програми освітні

Бар’єри лиш вчать нас долати?

Чому межі-рамки лиш штучні,

Окреслені певним предметом?

Чому є для вух милозвучні

Хвалебні слова силуетам,

Які переможцями стали?..

Та скільки ж, хто перші, в житті цім?

А маси – у комплексах сталих…

Зневірені.. Але  із їх  цін

Утворюєм цінностей базу…

Їх більшість – за ними майбутнє…

Їх вибір – хвалу чи відразу –

Жувать  і переднім, і кутнім…

Середина мудро єдина

Визнання чекає і звіту…

Чому на меті поєдинок

Між справжністю й штучністю світу?

Чому з пелюшок не навчати

Про цінність того, що від Бога.

Чому не мета – спрямувати

Виходить на власну дорогу?

Чому перемог над собою

Не вчать цінувати і бачить?

Чому всі поразки з журбою

В собі нас не вчать розкулачить?

Поразка – початок безчинства…

А що, як у всьому й щоденно?

Для більшості вже із дитинства

Стає вона звична, буденна…

А родяться ж всі для польоту!

А в кожного ж місія Божа!

Чому всім – вимоги із льоду?

Чому БУТЬ СОБОЮ негоже? (19.02.2016)

258

Я чеканням себе випробовую,

Чи терпляча, чи вірю достатньо.

Словом «треба» єство загартовую

І все зважую, мірю трикратно.

Сила волі мужніє і множиться.

Аутсайдером темний бік его.

Зате світло зростає і плодиться.

Я – крилата! Я виждала благо…

Без чекання, старань, і зусиль, і сил

Важко щастя своє цінувати.

В них пізнаєш, хто ти є, де фронт, де тил…

І навчишся завжди вигравати…(19.02.2016)

257

Лайливість – хвороблива злісна вада…

І хамство вироста у субкультуру.

Енергія тих слів – не лиш бравада,

А постріли в природу, у натуру…

«…Спочатку було Слово…»… Боже Слово!

А сатана нам лайок наплодив…

Від світлих слів і доля веселкова.

Матюк й жаргон ведуть нас до біди…

Не дивляться на статус чи освіту…

Малюк, юнак, дідусь (вік – «від» і «до») –

Представники всіх прошарків, й цвіт світу,

Й музики шлють: «До-ре-мі-до-ре-до…»…

Вроста будяччя в  ґрунт  людської долі.

Росте запас – багатші ж не стаєм…

Семантика не кане в Лету – воля

Її   і добра, й зла плоди дає…

Листи «парканні», часті сленг-розваги,

Мережі безконтрольний топ-ресурс…

До Слова ми втрачаємо повагу.

Куди йде взятий тьмою лайки курс?

Усім відомі наслідки руйнацій,

Із потойбіччям, із гріхом зв’язок…

Чому ж з-під влади темних провокацій 

Не  зробим чистоті назустріч крок?

Якщо те матюкання в крові, звісно,

Тут допоможе лиш переливання…

Стійке, довготривале і незлісне

Моління із любов’ю та навчання…

Не даймо лайці стати атрибутом

У коді генетичнім мови-феї!

Не кровна нам, не рідна, а набута…

Дай, Бог, без лайки етноепопею…(07.02.2016)

Р.S. У середовищі музик. Які грають у ресторанах, узвичаєно виконувати мотив «до-ре-мі-до-ре-до…» в тих випадках, коли їм траплялися дуже набридливі клієнти… І мотив цей перекладався як адресування у відомому напрямку, тобто відсилання когось за ду-у-уже далекою адресою.

256

Два світи – дві особистості… РапОрт.

Динамічний витвір часу і діяння.

Чи кохання, а чи музика, чи спорт –

Не статичні… Амплітудне коливання.

Час летить – серця співають в унісон:

Ні конфліктів, ні відчужень, ні напружень…

Жести, міміка і побут, їжа й сон

Симпатичні у такі моменти дуже…

Мов у танці, злагоджені думи й па…

Цвіт і плід дають довіра й розуміння.

Пам’ятай, рапОрт – це не любов сліпа,

Це – зусилля, труд щоденний і творіння. (06.02.2016)

255

Всі випробовування – це є милість Божа.

Ну хто найкращий Вчитель у світах?

У кожній долі – і театр є свій, і ложа…

Дивись і слухай! Кміть! Читай уста…

На все є у житті завжди своя причина…

Вервечка вибору – сувій подій…

З насіння терену не виросте жоржина…

Умій прийнять й віддати спадок свій.

 Не все, що ти собі вважаєш покаранням,

Таким і є: це часто – дар небес.

Завжди в учінні, і змаганнях, і стражданнях

Тобі дається шанс, щоб Дух воскрес…

Завжди й в усьому є можливість розібратись,

Прийняти, зрозуміти й відпустить…

Не нарікати, не корити й не каратись…

А з Божим Словом й з Божим  Світлом жить… (04.02.2016)

254

Вчасно й правильно поставлене питання –

Оптимальне подолання перешкод.

Старт для розв’язку найважчого завдання

І отримання найвищих нагород…

Хто і що? Коли? Чому? Для чого?

Як і де? Навіщо і допоки?…

В кожну суть є правильна дорога…

Синтезу й аналізу то кроки…

На питання не скупися, друже!

Відповідь приходить лиш до того,

Хто до розвитку і праці не байдужий…

Стука в двері й оббива пороги…(28.01.2016)

253

Ти наче друг, а, ніби ворог, чиниш:

Підлесливо все схвалюєш, жалієш…

І докору дверей ти  не відчиниш…

Спинити й зауважити не смієш…

Ти суперечок і образ боїшся,

Сказати прямо й щиро мов не вмієш…

Із думкою, що з серця йде, таїшся…

То що ж тобі важливо? Що лелієш?

Бо ж справжній друг бере на себе ношу

І добру, і колючу, і пекучу …

І не боїться, прошу чи не прошу,

Зі мною, хоч не зручно, взяти кручу…

І не боїться впасти, щоб піднятись

Обом з колін, тримаючись за руки…

І не боїться плакать, і сміятись,

І навпіл  розділять страждання-муки…

Бо ж справжній друг – як дзеркало в оправі,

Що все тобі відкриє і покаже

Відверто, прямо, щиро, нелукаво…

А ще – завжди потрібне слово скаже…

Говориш всім, що друзі ми з тобою…

На свята радо йдеш, спішиш вітати…

Але не знаєш, що зову журбою…

Й не відаєш, що маю я за свято…

Таких, як я, у тебе є чимало:

Симпатія якась до всіх у тебе…

Але для дружби лиш її замало…

Скажи мені, у чім твої потреби? (28.01.2016)

252

Так, в горі та в лиху годину

Пізнаєш добру ти людину…

І не роки людей єднають –

Важкі хвилини відкривають

 Злиття сердець, у всьому вірних,

І відчуття: своє і рідне…

Любові й вдячності покірний,

Живеш для тих, хто дружби гідний…(26.01.2016)

251

У кожнім жарті частка жарту,

Все решта – правда і підказка.

Як хтось розкриє тобі карти,

Ти вдячним будь йому, будь ласка.

Іронія, сарказм, сатира

Чи гумор – вчителі та друзі,

Якщо їх приймеш мудро й щиро,

Як їх оціниш по заслузі…

Не всяка гострота доречна.

Й тоді слова поваги варті,

Як не на сором, є безпечні –

Не шкодять… Й в міру сила жарту!

Не кожен здатний словом вчити,

Та кожен силу сміху любить.

Тактовність – жартів повелитель.

Їх мудрість любить, а не гудить…

Жартуй, та не кепкуй, не смійся –

Шукай у жартах позитивне.

Принизити людину бійся,

Посіять бійся негативне…

У кожнім жарті частка жарту,

Все решта – правда і підказка.

Цінуй, як жарт в добра на варті,

І вдячним будь тоді, будь ласка.(26.01.2016)

250

Чи пролог, чи заспів року

Снігом-інієм сріблястим

Білим і святковим кроком

Йде, щоб нести дітям щастя.

Сяйвом від гірлянд гілкових

Аж п’яніє радо око…

Просинь змінює раптово

Морозець  у сліз потоки…

Січень начебто жартує:

Вітер, дощ, мороз, відлига…

Всіх рум’янцями цілує…

Й буть байдужим  не до шмиги.

Акварельний парубійко,

Непостійний в вподобаннях:

То морозить з ночі стійко,

То дощем сміється зрання…

Місяць свят сувоєм білим

Зиму навпіл розсікає.

Щедруванням щиро-смілим

Всіх віншує, всіх вітає.

Януаріус… В нас – сніжень,

Просинець чи ранок року,

Маківка зими чи студень…

Йде веселим срібним кроком…(26.01.2016)

249

Обійми успішної долі-

І щирі, й постійно чудові,-

Обійми кохання-неволі-

І ніжні, й палкі, й веселкові –

Життя нехай нам подарує,

І ними нас тішить, чарує.

Обіймами душу лікує,

Здоров’ям та щастям маркує…

В обіймах людей найрідніших,

В обіймах дитячих, коханих

Ми будем і втішні, й успішні

Й не знатимем втоми й зітхання.

Даруйте обійми щоденно.

На радість таку не скупіться.

Не стане ніколи буденню

Дарунок обіймів – від серця!(21.01.2016)

248

Інсинуатори життя народу…

Як ви змогли лиш за якісь гроші

Усе продать: єство своє, свободу…?

Убити світло власної душі?

Який мольфар, яка нечиста сила

Змогла вам очі й вуха затулить,

Яка біда зломила й спокусила

У собі людське все назавжди вбить?

Як ви не боїтеся навіть Бога?

Як бути дітям, чий отець – манкурт:

Ні батьківського рідного порога,

Ані благословення в долю, в путь…? (14.01.2015)

247

Послухай дощ… можливо, він розкаже,

Як родовідний корінь укріпить…

І життєдайною порадою розв’яже

Гордіїв вузол, що у кожнім спить…

Послухай сонце… може, його бурі

Й затемнення повідають тобі:

Від бездіяння гаснуть навіть зорі,

Не зміниш долю лиш чеканням у журбі.

Послухай вітер. День і ніч літає,

Всі крайні точки знає на землі…

Мабуть, за нас самих він краще знає,

Чому ми бідні, ниці і малі…

Послухай серце: б’ється чи не б’ється?

Чи спить собі тихенько і чека,

Що курка Ряба золотом знесеться…

Що приласка чужа тебе рука…

Що добрий дядя просто так захоче

З колін Вкраїну- та й в царі, на трон!

Захоче – із гармати залоскоче…

Колише силу… — (так проспав й Самсон).

Послухай мудрих: чи Франка, чи Ліну,

Чи Кобзаря, що все своє життя

Просвіту піднімали в Україні,

Що будять нас вставати з небуття…

Послухай… Й зарубай собі на носі:

Ти будівничий на своїй землі.

Для свого дому милості не просять…

Солодкі у творінні й мозолі!

Ніхто в твоїй квартирі чи у хаті

Так просто не робитиме ремонт…

Ніхто так просто не стає багатим…

Й так просто не виходять у бомонд…

Роки, старання, вміння і моління

По своїх силах – дітям майбуття!

І не чекай чуже благословення.

Почни із себе, із свого життя.

Чуй серце, дощ, і сніг, і сонце, й вітер…

Чуй мудрих, із минулого листи…

Вкраїна – це ТВОЯ країна в світі!

Не жди, що, може, просто пощастить…(31.12.2015)

246

Скажи, це лиш для мене повна тиша

Страшніша грому й блискавиці у грозу?

В цім стані завмира єство й не дише…

Мов мертва вже… чи нісенітниці верзу?

Молитві, віршам, творчості потрібна

Завжди самотність і відсутність голосів…

Потрібна тиша, але тиша срібна,

Не повна й мертва… бо мов глухнеш звідусіль…

Годинник, тріск свічі чи навіть вітер

Мені дарують спокій й роздуми про все…

Підзбирують набір потрібних літер,

Народжують поезію, пісні, есе…

Та повна тиша – стрес-сюрприз від неба…

Мов Робінзон колись згубився від людей,

Так я гублюсь у ній й сама від себе…

І подих цупить, й все: від пульсу – до ідей…

Я не люблю людей багатослівних…

Так, інтроверт… можливо, в цім моя жура…

Та тиші – ні! Хай слів багато й гнівних

Взамін почую… якщо наслідків пора… (30.12.2015)

245

Сценарій вибору твого – в думках…

В словах, тобі свідомих й підсвідомих…

І доля, попри все, в твоїх руках.

Й це – воля Божа – з істин, нам відомих…

Твоя свідомість – вчинків провідник.

І вплив думок не кожен розтлумачить.

Одне й те ж слово – не один ярлик,

Аналогічно план не передбачиш.

Свою реальність кожен сам формує,

Сам вибирає. Хочеш чи не хочеш,

Все бумерангом верне. І вартує

Твій план тебе. Ти – вільний долі зодчий! (30.12.2015)

244

З дитинства чуєм ми про силу волі…

Чи можу я сказати, що доволі

Все знаю ось про це людське чуття?…

Чи рису?… чи характер?… чи життя?…

Ще змалку нас навчають бути сильним,

Упертим і настирливим, мобільним…

Не плакати і бідам не коритись,

Відкрито й сміло в очі всім дивитись…

Подвижники чом кажуть протилежне?!

Чому смиренню віддають належне?!

І власної зректись навчають волі,

Тут, кажуть, починається неволя… ??? (29.12.2015)

243

Знай: смуток – у біді не помічник.

І горя ти сльозами не відвернеш.

Як оптимізм з душі твоєї зник,

Вважай тоді, що ти жебрак чи дервіш…

При цім достаток можеш мати ти,

Матеріальних труднощів не знати,

Але із райдуг не зведеш мости,

Й зорю щасливу не тобі зривати!

Про песимізм в житті своїм забудь.

Хай віра і надія квітнуть, зріють…

Ти вір у себе! Викинь сум і нудь…

І Божі зерна зійдуть, зазоріють…(29.12.2015)

242

Я шукала відповіді довго:

«Мшелоїмство» — що за дивний гріх?

І нарешті випросила в Бога

Відповідь, що викреслила всі

Попередні бачення – стремління

Накопичувати все, що знадобиться,

Може, у майбутньому, в творінні…

Поки що — хай буде на полицях…

Одяг, книги, посуд… і дрібнички

Чом же не відкласти? При нагоді…

Виявляється, що це шкідлива звичка:

Необхідність це комусь уже сьогодні!!!(28.12.2015)

241

Комунікабельність – властивість екстравертів,

А інтроверту добре й тет-а-тет…

Хто ж щасливіший, от скажіть відверто?

Який вирощувать в житті букет?

Щось дано Богом, десь твій вибір важить…

Виховувать приходиться й дітей…

Як правильне в шуканні не зневажить?

Хто вкаже істинність усіх ідей?

І в тридцять, й в сорок, й в п’ятдесят питає

Підступний мозок: правильно чи ні?

Душа постійно вчиться і шукає

Потрібну відповідь вгорі й на дні…

Комунікабельність… комусь вона – як крила…

Комусь – повітря, радість і життя…

Комусь же – трата часу, і безсилля,

Й потреба примиритися з буттям… (28.12.2015)

240

Ти кара моя і моя нагорода.

Ти трунок гіркий і палка насолода.

Ти сонце і пітьма, смеркання й світання.

Ти спалах зорі, що зову я коханням…

З Тобою я сильна й до крику безсила.

Ти мрія й реальність чарівно-красива…

Ти світло, що гріє й ніколи не згасне…

Зерно, із якого зростає прекрасне… (12.2015)

239

Претензія – це завжди лиш неволя,

Тягар думок і камінь на душі…

З претензії народжується кволість…

І мрій політ затулюють кряжі…(24.12.2015)

238

А що таке справжня любов?

Багато про це є промов.

Багато віршів і пісень…

Розмова про це йде щодень…

Чомусь всі солодкі слова

Ніяк не сприйма голова…

Для мене любов, це коли

Із ближнім всі біди ділить…

Коли п’є щодня чоловік,

А жінка це терпить ввесь вік…

Аварія – хтось інвалід:

Увага потрійна услід…

В хворобі – в дрібницях годить…

Як спить хто, навшпиньки ходить…

Невдача – підтримкою буть…

Свої вподобання забуть,

Як хобі твоє, ремесло

Несе для коханого зло…

Любов не чекає віддач.

У дружбі зі словом «пробач»…

Терпляча й тактовна завжди,

Лиш добрі від неї сліди…

Любов не нашкодить ніяк,

Приходить (одна із ознак),

Щоб щастя в турботі знайти…

Й на троні не «Я» в неї – «ТИ!!!»… (26.12.2015)

237

Так, сотні, тисячі повз нас пройшли…

Можливо, погляд десь і зупинявся…

Але, щоб так!!! За день немов зрослись…

«Та що ж це? Хто Ти?»- кожен з нас спитався.

Ні статус, ані відстань, ані роки,

Ні розуміння – це якась мара –

Не можуть зупинити серця кроки.

В душі Весна, душі цвісти пора…

Вбираю образ. П’ю  і п’ю натхнення…

Таке все рідне. Все — таке моє…

Дарунок долі – трепет сьогодення…

Буяє ніжність, струмом виграє…

Все не важливо: є табу життєве –

У кожного доріжка простяглась…

 Для мене лиш одне в єстві суттєво:

Жива! Душа іржею не взялась!

Іще надіюсь, мрію, марю сліпо…

Як в юності, стелю путі-мости…

З чуттів своїх щось надзвичайне ліплю…

І «Ви» чуже замінюю на «Ти»…

Хай так, як є… Ніколи поцілунком

Не обпечемо ми ні уст, ні рук…

Ніколи нам не стануть подарунком

Обійми аж до сліз, до втіхи й мук…

Але й на відстані очам приємна

Світлина, на якій зоря зійшла:

Ти просто будь! Зі мною – невід’ємно…

Приходь в думках, у мареннях і в снах… (27.12.2015)

236

Роль кожного – велика й неповторна.

І всяк у світ приходить недарма.

Слова і дії кожного – це жорна:

Змолов – і вороття уже нема.

Все перетреться й знов народить мливо…

І знаєш ти про це чи, може, ні:

Не маєш права бути нещасливим,

Щоб не повзли – летіли твої дні!

Щоб встиг упасти низько – і піднятись!

Щоб встиг зламати крила – й воскресить!

У собі щоб успів ти розібратись…

І цінував щоб кожне слово й мить.

А нарікання, песимізм і відчай

Зав’яжуть очі, рот закриють й вуха…

Тому хай оптимізм тобі – за звичай!

Тому ти завжди Бога в собі слухай!

А Бог – любов. А Бог – це радість завжди.

Це – крила, світло, злагода й тепло.

Це гіркота і насолода правди.

Це все, Що є, Що буде, Що було…

То ж пам’ятай, що роль твоя – велика…

У собі носиш світло, божество.

Не будь пасивним… І  не будь безликим…

Ти – Божий дар, в тобі Його єство…(19.12.2015)

235

Не кожному можна свободу давати.

Її, як і все, треба теж заслужити,

Щоб вміти дари Божі всі цінувати,

Щоб знати, що дано для інших нам жити.

Залиш для п’яниці відкриті пивниці…

А злодію – двері й замки всі відкриті…

Чи знайдеш ти спраглого біля криниці?

В спокусі спокусника будеш судити?

Свобода – велична, глибока, вершинна!

Лиш нею ти щастя у долі засієш…

Але – коли з Богом у серці людина!

Коли вибирать й відмовлятися вмієш!(18.12.2015)

234

Колись, за царя, не приймались заяви,

Чи скарги, чи будь-які інші прохання,

Якщо  нерозбірливо, чи неохайно,

Чи писані просто із помилками.

Тому шанували пророка Наума

І всіх, кому він покровителем щирим.

Тому до навчання – пошанна задума,

Тому поважали освічених миром.

Іван Богослов із Кузьмою й Дем’яном

З потреб каліграфа прохання сприймали…

А хто не хотів для людей буть «туманом»,

Молились святим цим й науку приймали.

Учених людей цінували віками,

Їх труд поважали багаті і бідні.

Купівлю дипломів сприйняли б штиками,

Але до пори… поки стали «свобідні».

Наш вік працю розуму кинув під ноги.

Багато є звань, але мало – «на місці».

Шукаєм, купуєм легенькі дороги…

Й дивуємось вміннями «спеціалістів»…

Батьки у любові сліпій в ногу з часом

Дітей не за покликом, швидше з вигОди

Освітою балують, як викрутасом…

Собі і хабарникам всім на догоду.

А лікар так часто діагноз не бачить…

Бухгалтер не може підбити рахунки…

Учитель ненавидить діток… Партачить…

Не судить юрист… Всі чекають на «клунки»…

То як же ми, люди, отримаєм світло,

Коли у життя стільки пітьми впускаєм?

Щоб щастям і радістю доля розквітла,

Засіяти треба тим «царським врожаєм»…

Науме, Іване, Кузьмо і Дем’яне,

Навчіть, як усім цінувать «сродну» працю.

Хай цвіт, що від Бога дається, не в’яне,

Хай кожен підносить в житті свою тацю…

Від цього – усім нам і користь, і втіха.

Ніхто не займатиме місця чужого.

Тоді ми позбудемось більшості лиха.

Тоді і нащадкам – до щастя дорога! (18.12.2015)

233

Порада – не завжди повчання й критика.

Це інколи – як дар тобі із неба…

Хай в кожного в думках своя політика,

Та істина – єдина! І потреба

У розвитку та поступі безмежна.

Не слухай все, що кажуть, — прислухайся.

Доречна думка, хай і протилежна, —

Завжди урок. У мудрості купайся.

Порада не завжди приходить словом.

Чийсь вчинок, дія або бездіяння –

Це теж підказка, відповідь готова…

Для учня вмілого усе – навчання…(15.12.2015)

232

Язиче, язиче, ну хто тебе смиче?!

Чи є хтось у світі за тебе вредніший?

От ніби, говорячи, зла і не зичеш…

Чи просять тебе? – Просто так найчастіше!

Словами даруєш, словами грабуєш…

І просто безцільно собі спочиваєш.

Словами ти долею, серцем керуєш,

Себе нагороджуєш або караєш…

А Слово ж спочатку! А Слово ж від Бога!

Бо Слово – це дія, це суть, це молитва…

Воно вирушає завжди у дорогу.

Пішло, як вже вимовив, — й марна з ним битва.

Воно не вмирає, живе аж до Суду –

Зустрінешся з кожним уже перед Богом.

Його енергетика й значення будуть

Вирішувать судну подальшу дорогу.

Якби рот та очі слова фільтрували

І смак та забарвлення слів розрізняли,

Частіше б тримали, злітать не давали

Із уст… Ні, ще в серці б  гасили-спиняли!

І лікар… І меч… І олива… Й полова…

І раб, й повелитель… Дорога Христова…

Твій вибір життєвий так часто від Слова

Залежить… А далі – свобода? Окови?

Сказав – народив… відпустив – і не верне!

Злітає і створює світ, що довкола.

То думай, чи квіти ростимуть, чи терни,

Чи доля нестерпна, а чи веселкова…

Зі слів оправдають, словами засудять.

І марні, пусті не спрацюють на користь.

Словами присплять і словами розбудять…

Від тебе залежить, заплаче чи Совість…

Всі зайві слова, що суть – гріх пустослів’я,

Від себе і в себе старайсь не впустити.

Добірне викохуй в собі малослів΄я.

Лише при потребі старайсь говорити!

Плітки, балакучість і осуд – шкідливі…

Хай родиться Слово лише із любові!

Не буде зрадливим, лихим чи лайливим…

Хай буде скупим, та вагомо-чудовим!

Хай служить на користь, це кожному личить.

А ні, то мовчанням умій дорожити.

Язиче, язиче, як Бог тебе смиче,

То з Совістю й Мудрістю будеш дружити!(11.12.2015)

231

Як пролісок крізь сніг до сонця рветься,

До Тебе так Душа з зими несеться…

Щодня воює Голова із Серцем…

Хворію я оцим двобоєм-герцем…

Хвороба ця, на диво, вже не гостра –

Чомусь хронічною відразу стала…

Гоню її, гоню, як злого монстра,

А з неї тихо крила виростають…

Діагноз змінюю сама собі щомиті…

Картаюсь… Рвуся…. Каюсь… А про те,

Таким теплом і сяєвом налиті

Осінні дні… в Душі весна цвіте.

Не маю права. Так, зовсім не маю…

Я очі, вуха, рота закриваю,

Але півдня… А другу половину

Я всім єством лечу до Тебе, лину…

Табу на носі! …Але, всім на лихо,

Я так не хочу гнати оцю втіху…

Не хочу… Але – треба! Але – мушу!

Візьму її за шию і задушу…

Ні, просто прожену. Бо гріх – губити…

Мабуть, якщо родилась, мусить жити…

Я просто десь від неї утечу,

Собі оці всі марення прощу…

За зорепад – рясний, безвинний – вдячна.

Життя давно навчило: будь обачна!

Тому цей спалах в небо відпускаю.

А в Бога… лиш прощення я благаю…

І залишається лише молиться,

Щоб більш ніде ось так не заблудиться,

Щоб мудрість Бог давав і силу волі…

Тобі ж добра я зичу, благ у Долі…

230

Ніщо не краще і не гірше.

Усе навколо просто є.

Коли про щось і пишуть вірші,

То це людина пізнає….

Якщо до істини стремління,

Шукай ту серединну путь,

В якій з любові воскресіння

Тобі  твої чуття несуть.

Ні, не пересуди, не мрії.

Які на попіл тіло труть.

Розсудливість у кожнім ділі

І рада з серцем, в чому суть…

Пізнай себе, в собі всі Божі

Дарунки щедрі, які є…

І слухайся на кроці кожнім,

Чи ти – це ти, чи це – твоє?

Пізнаєш, знайдеш і розвинеш –

Ти вільний! Значення ж твоє –

Як все, не краще і не гірше…

На своїм місці —  Божим є.

Приймать без ярликів не важче,

Ніж сумнів рве єство твоє…

Ніщо не гірше і не краще…

Усе навколо просто є… (10.12.2015)

229

Краса – це естетична насолода?

Одним – це кара, іншим – нагорода…

Краса – це міра, це межа від краю,

Який переступать – тікать із раю?

Краса – і сила, і страшне безсилля.

Це щось, що око й думку спокусило…

Це щось відносне, разом з тим – реальне.

На жаль, та дуже часто – візуальне…

Краса – вогонь, що спалює все інше…

Що у полон бере, але цим тішить.

Краса для зору і краса для серця…

Чи так, чи так… а пульс частіше б’ється.

Одна дається, іншу треба взяти –

І тільки так зірки з небес зривати.

Доступна всім краса, що тлін не знає.

Це та, яку душа завжди жадає.

Це та, що не маліє й не старіє…

Це та, що кожного в біді зігріє.

Це та, яку не зразу розпізнаєш,

Але, пізнавши, справді покохаєш…

Не розчаруєшся, не буде втрати.

Бо ця краса – глибока і багата.

Ти можеш звикнуть, до краси що зовні…

Але щасливим тебе зробить вповні

Краса, що йде у вчинках, у стосунках.

Якраз вона є справжнім подарунком.

Звичайно, кожен мріє буть красивим.

І кожному дарується та сила,

Що творить вічну істинну красу…

Щодня стараючись, свій  дар несу…(08.12.2015)

228

Вийди з зони комфорту

І відчуй свою силу.

Будь, як бджоли у борті…

Що б то їх спокусило?!

Знають місце, порядок,

Кожен – власну роботу.

Претендують на владу

Над собою – в турботі,

В повсякденнім старанні

Для сім’ї працювати.

І щодня спозарання

Віддавать перш, ніж брати.

Якщо думка приходить

Жити правилом власним –

Гине бджілка, відходить —

Для сім’ї дуже вчасно.

Для життя ж, для здобутку

мусить бджілка летіти…

Бо не буде прибутку…

Плід не родить із цвіту…

І тому в них на місці

Завжди все так, як треба.

І тому в їх обійсті

Є і людська потреба.

Енергетика добра,

Результати на славу.

Як закон – «сродна праця»!

Все разом – нелукаве.

Вийдеш з зони комфорту –

І тоді зрозумієш,

Хто ти є, що ти вартий,

На що здатен, що вмієш…

Із комфортної зони

Вийди, поки не пізно.

Хай душа в щасті тоне

Й воля стане залізна.

І така добра воля

Твою долю зігріє.

Й вже тобі не дозволить

Щось не те заподіять.

У собі ти відчуєш

Силу дуже велику

І її застосуєш

Мудрим вже чоловіком… (08.12.2015)

227

— Дружочек Разум, хоть на миг согрей…

— Да, что ты, Сердце?! Бейся веселей!

Пой серенады, слышишь, а не блюз…

Но а в ответ негромкое: «Боюсь…»

— Чего бояться? Жаждало – бери!

Не уходи, само себе не ври!

— Да, жаждало… И все же не могу.

Попробуй сохранить огонь в снегу.

Попробуй отдавать себя – в ответ:

Ты лишнее, чужое… Нет – и нет…

— Эх, Сердце, Сердце, глупое мое…

Не мне тебя учить: «Бери свое!»…

— Эх, Разум, Разум, если бы могло –

От счастья бы давно с ума сошло…

Да, видно, Бог от бед меня берег…

И потому туда – ни на порог!

Ты — холоден, расчетлив, горделив…

Вот эти качества со мною раздели…

— Да мне не жалко, только в том беда:

Не будешь Сердцем ты уже тогда…( )

226

Материнська любов – нагорода…

Але все, що занадто, те шкодить…

За любов’ю ревниві повчання

Та і в справи довічне втручання.

Коли справжня любов – в піклуванні,

А не в вічних вказівках, що краще.

Із такою ось горе-любов’ю

Будь у кого життя є пропаще.

А матусі і не розуміють,

Що життя своїм дітям руйнують,

Коли завжди чогось вимагають,

До дрібниць чиїсь долі планують…

Не дають ані дітям, ні внукам,

Ні на мить щоб побути собою.

Свою впевнену вперту науку

Всім нав’язують… Й звуть це любов’ю…

Так, любов материнська – священна!

Так, без неї не буть повноцінним!…

Вбережи мою, Боже, вогненну,

Щоб не була крикливо-оцінна.

Щоб не стала у доленьці сина

На заваді до повного щастя.

Щоб віддачі собі не просила,

Не ганьбила те все, що не вдасться.

Щоб приймала без критики й суму

Вибір в долі своєї дитини.

Без нав’язувань, світлу лиш думу

Говорила… і то не щоднини.

Щоб ніколи не кралась вимога,

Що хтось винен мені чи повинен.

Щоб не стала моя засторога

Поміж мною і радістю сина.

Щоби в справах і в думці буденній

Не виднілась в любові неволя…

Діти знали щоб завжди, щоденно,

Що любов не зашкодить НІКОЛИ!!!  (07.12.2015)

225

В одному з сіл, звичайних, українських,

Хлопчина-чорнобривчик жив та був.

В людей сільських, сусідів дальніх й близьких

Повагу та любов трудом здобув.

Косив, рубав, справлявся у господі,

Мав серце добре й руки золоті…

Саме таких, як кажуть у народі,

Дай, Боже, більше у житті-путі…

Сільські дівчата в мріях мужем снили.

А дві «В Контакті», як данина моді,

Клялись, що покохали до могили,

Що разом  мріють жить завжди в господі…

Юнак був стриманим, читаючи послання,

Тверезо думав про майбутнє, про життя…

Обом симпатію міг дать, але кохання…

Кохання… Хлопець ждав того чуття.

Та чорна звістка про війну «народну»

Хлопчину добровольцем привела,

Бо ж був він справедливим, благородним,

Туди, де куля парубка знайшла…

«Живий… Живий!» — матуся славить Бога.

А хлопець зажурився: «Як же так?

(Бо привезли в село уже безногим)

Ну як тепер? Який тепер козак?»

Одна з дівчат, що про любов писала,

Сказала подрузі: «Важке життя…

Іще мені каліки бракувало!

Піди тепер з ним виведи пуття…»

Сорочку інша хрестиком скінчила.

Прийшла сама, дарунок принесла.

Зізналась, що без нього жить несила,

Що він її повітря і весна!…

А що нога?… Та добре все в них буде!

Що Бог дає, те завжди на добро!

І жити будем – ще й на радість людям!

Бо серце повне світлом і теплом…

І чорнобривий сильними руками

Взяв ніжну руку Сонечка свого…

В цю мить навік вони зрослись серцями…

Яке життя, таким цінуй його!…(07.12.2015)

224

Посміхнися, сестро, посміхнися, брате,

Небу, сонцю, квітам, людям і собі…

Відчувай у собі благодатне світло,

Що живеш на світі, дано що тобі

І ходить, і бачить, говорить і чути…

Дарувать турботу, щось робить, любить…

У цім мудрім світі учнем добрим бути,

Думкою та в справах розвиток вершить…

Посміхнися, брате, посміхнися, сестро,

Бо добра і світла в серці твоїм край.

Стань собі та іншим у малім маестро,

А з малих досягнень спільний людський рай! (07.12.2015)

223

Гармонія і рівновага –  моя остаточная ціль…

І відповіді стала спрага  приводить мені звідусіль.

Тут найголовніше – бажання  себе пізнавати завжди.

Ні справами, ані словами  комусь не завдати біди.

Думками себе лікувати,  молитву за друга обрать,

Із Богом життям крокувати,  себе Його ласці віддать.

Цей шлях нескінченно приємний, щоправда завжди нелегкий…

Для роду мого благодатний,   у втісі постійно тривкий…

Віддай себе людям на щастя,  на радість уміння даруй.

Не жди, що тобі щось віддасться, сумління ти не провокуй…

Амбітні бажання багатства,  чи слави, чи влади – на гріх…

До ніг твоїх впадуть всі царства, що обраним Бог приберіг… (07.12.2015)

222

На  части  разрывается Душа .

Бессилие , сомнения , усталость…

Иду  по  жизни , в мелочах  греша .

Но  каждый  грех — как  обреченность, тяжесть…

Грешу…Грешу  в  словах,  делах,  мечтах…

Грех  за  грехом толкает  в  ада пасть…

Грех  за  грехом садится  на  плечах.

Грех  за  грехом свою  диктуют  власть.

Еще  не  поздно. Мне еще  одна

дана  возможность  от  грехов  отречься –

покаяться…Отмаливать  до  дна

все  темное, нечистое  на Сердце.

Но  не  могу отречься  от  забот

о  счастье  будничном, земном  до крика…

Максималист  и  практик…Вот  так  вот !

И  остаюсь  я грешницей  великой.

Я  разрываюсь…Я  двоюсь…Боюсь

саму  себя…Боюсь  своих желаний.

Все  меньше  радуюсь, все больше  злюсь.

Не  руководствуюсь  ничьим влияньем.

Все  реже   я  сочувствую  другим.

Все  реже   я чему-то  удивляюсь.

Волнует  то, что  я зову  СВОИМ.

Тянусь  к  тому, что Разум  согревает.

А  Сердце?.. – Устает  от  суеты…

Стучит  все  тише, тише, тише, тише…

Уже в нем столько громкой  пустоты,

что   еле-еле-еле  его  слышу… (1994)

221

Страшніша ліні й заздрості гординя.

Гальмо це всіх хороших поривань.

Як є в душі – з-під ніг втече твердиня.

А нам – уроків ряд, гірких повчань…

Хтось гордість часто губить у гордині.

Хтось навіть не підозрює про те,

Що гріх такий в житті його донині

Букетом ось таких діянь цвіте:

«Я завжди права, Я всім доведу це…

Роби, як Я кажу. Я знаю краще…

Тебе навчу, як має битись серце…

Усе, що не по-моєму, пропаще…

Роби, як хочу Я, бо Я мудріша…

В моїх руках – ключі до пекла й раю…

Роби, як Я, і будеш щасливіша…

Бо Я за тебе й всіх відповідаю…

Я нещаслива – хтось у цім причина…

Талановита, але не цінують…

В мені живе усіх чеснот личина…

Я докажу – хай всі про це почують!…

Всі – не такі, Я знаю це й суджу,

Бо зрозуміла… Правильно повчаю…

Людьми керую. «Ви не спіть!»- буджу,

Бо знаю, як, і не залишусь скраю…

Людей, як речі, Я на місце ставлю…

Не чую Я порад, якщо і чую,

То правила свої лише Я славлю

І думку лиш свою завжди віншую…

Я жертва часу. І свої образи

Я всім — не  винен, винен — покажу.

Зі мною це не пройде! Ані разу!

Не подарую! Все всім докажу!…

Мені усі щось винні і повинні…

Ненавиджу тупих, бомжів, гнилих…

Чужі проблеми завжди швидкоплинні,

Куди їм братись до проблем моїх?!

Претензії знайду до всіх навколо…

Категорично викажу Я все…

Ніколи не впущу до свого кола,

Хто нижче мене статус свій несе…

Усе хороше – то мої заслуги…

Категоричність – плюс! І тільки плюс…

Без влади й слави – не життя, напруга…

Мене як не цінують, плачу й злюсь…

Поради і подачки ні до чого!..

Що не люблю, повинен хтось робить…

Це Я змогла! Сама! Сама, без Бога…

Тому Я маю право інших вчить…

Чужі чуття – це лиш чужі проблеми!

Чому мене це має хвилювать?

Бо ж їх дилеми – тільки їх дилеми!

Хай вчаться ворогів перемагать!……»

Якась лиш доля з опису гордині…

Себе я теж тут  в чомусь пізнаю…

Тому благаю Господа я нині:

О Боже, просвіти рабу Свою… (04.12.2015)
220

Центральний ринок квітів у Парижі.

Краса із Ніцци, Грасса і Ліона…

І погляд тішать барви дивовижі,

В них переливами і блюз, і дойна

Із жартівливим вибриком мелодій.

Аж подих забиває, вабить очі.

І думаєш: це – злодій чи добродій?

Що ця краса серцям людським пророчить?

В легендах долі квітів – людські долі.

І кожна квітка в дар з собою щось несе..

В сюжетах радості й біди доволі…

І неповторним є у кожної есе.

Немов живі… Одне болить питання:

Їх енергетика – буття чи небуття?

Чи біль? Чи радість? Втіха чи страждання?

Без ніг, коріння – що несуть в життя?

Таки для ока – справжня насолода.

Хоч думаєш: невже їх стільки треба?

Чи кожному в дарунок – нагорода?…

Та, попри все, — є запит і потреба…(24.11.2015)

219

Вивільниш стреси – забудеш неволю.

Світлим прогресом зігрієш ти  долю.

 

Серця пізнанням щасливим ти станеш…

Спокій  черпаєш —  то й зірку дістанеш… (04.12.2015)

218

Віртуальна посмішка, а душі приємна…

Прийняття на відстані, а таке об’ємне…

То у чому ж щастя суть, де душі кордони?

Чи існують в світі цім думці перепони?

Кілометрів синя даль не вбиває дружбу…

І в мережу ти щодня йдеш, немов на службу…

Тут твій віртуальний світ є живильним руслом.

І чиясь біда в тобі б’ється болем-пульсом…

Тут береш і віддаєш, щось нове вивчаєш…

Тут знаходиш харч думкам, сум і час втрачаєш…

Тут мандруєш, куди хочеш, куди душа рветься…

Тут твоє єство співає, плаче і сміється…

Як назвать все правильно, зовсім вже не знаю.

День ганьблю це марево, місяць – величаю.

То зову я ворогом, то яскравим цвітом.

Попри все лечу-парю віртуальним світом.

Дякую Вам, всі мої віртуальні друзі…

Дякую за співчуття в радощах і в тузі.

Дякую за час, думки, за Вашу оцінку,

За гостини та увагу на мою сторінку…

Всім Вам – радощів, тепла, однодумців масу,

Хай дається все потрібне в міру і відразу!

Всім дарую щирий посміх, вічні зорепади…

Хай усім нам лиш на користь інтернет-принади… (15.11.2015)

217

…І кожного воїна  — батька чи сина,

що сон мирний нам стереже,

хай Ангел веде, щоби він не загинув!

Хай кожного Бог береже!

О Господи, в щирій молитві благаєм:

Ти змилуйся, грішних — прости…

І над Україною, рідним нам краєм,

Знов миру зорю засвіти!(12.11.2015)

216

Навіщо  ти  говориш  про  любов

в  ту  мить , коли  тривожишся  собою .

Коли  ти  чуєш , що  ТЕБЕ  болить…

що   бажане  й  жадане що  ТОБОЮ…

Навіщо  кажеш: ,,Я  люблю  тебе”,

коли   в  Душі  про  себе  більше  дбаєш…

як слухаєш  і  чуєш   лиш  себе…

що  добре  із  обранцем , почуваєш .

Навіщо ? Найсвятіше  почуття

не  кориться  егоїстичним  нотам.

І  швидко  стане  ницим  відчуттям

розчарування…Совісті ж  —  турбота .

Кохання  —  не  хабар  і  не  оброк…

Його  не ждеш  од  когось , а  даруєш…

Кохання  — найпрекрасніший   урок…

Лиш  тут  себе  побачиш  і  відчуєш…

215

Якби  ж  то на  своїм був кожен місці  —

в  сім’ї , в  роботі , в  радощах й біді…

І  не  плював  на  власному  обійсті…

І  не  кривив , петляючи  в  житті .

Дивився  прямо , озирався  гордо…

І  спав  спокійно , як  мале  дитя…

І  був  Людина  —  не  свиняча  морда !

Щоб  не  труїло  Душу  каяття .

Щоб  тягарем  на  плечі  не  сідало ,

давало  змогу  Жити ,  а  не  тліть.

І  щоб  зовсім  в  людині  не  пропало ,

лишивши   замість  Серця  камінь-лід .

214

Життя – це є небо…

В нім зорі – це Ти!

Що небо без зір?

Повисне  жорстоким,

німим  і холодним …

Без зір пропаду…Вір!

213

Ногами я  босими  тішуся , земле , тобою ,

І твоїми  росами, і шовком-зелен-травою…

Купаюся  пальцями  в  теплому  подиху  літа .

Окрилена, ніжна і сильна, натхненна і світла…

Аж  стопи п»яніють, так спрагло  п’ючи дно  калюжі .

Бездонним є щастя, як   ноги  з  землицею  дружать…

212

Ти – рідна, прекрасна, манлива Зоря,

що серце до крику моє спопеля.

Можливо, Ти – Доля. А може, неволя.

Чи так, чи інакше – в Тобі живу я.

Чи так, чи інакше, а став Ти моїм.

І що б не було там, ніяк не чужим.

Якщо навіть з Іншою світ буде милим,

хай так…Тільки з Нею щоб був Ти щасливим…

Бо щастя Твоє і мій світ звеселя.

Бо доля Твоя – це вже й доля моя…

Бо біль Твій  й на відстані буде боліть.

Печаль же Твоя і мене засмутить.  

211

Я не буду кліткою для Тебе.

Вільним птахом я Тебе люблю.

І в буденні, як у вільнім небі,

я Тобою тішусь. Не ловлю.

Не арканю. Не ламаю крила.

Просто поряд до зірок я мчу.

Просто у Тобі черпаю сили

я для крил…Кохаючи, лечу…

210

Не посадити  Слово  в  кліть!

Воно  пролине  вир  століть .

А справжній, мудрий, добрий цвіт

не   змеркне  в  плині  тисяч  літ .

О  Слово ! Ти  єси  насіння ,

яким  засіюєм  життя .

Ти  —  часом  мука , часом  тління ,

вогонь…і  часом  —  каяття…

Морські  і  зоряні  простори…

Ти  ж  —  ширше  й  глибше  устократ .

Ти  —  людська  втома , щастя  й  горе …

Ти  —  людські  ліки  й  людський  кат…

209

Ліси  також  святкують  Перемогу ,

ховаючи  у  кронах  таємниці ,

як  партизани  все  молились  Богу ,

аби  їх  сила й  дух  —  міцніше  криці !

Ліси  —  це  теж  сторожа  і  герої !

Їх  подвигів  ніяк   не  зрахувати .

Лиш  нагород  ніхто  їм  не  присвоїв .

І  не  подякував  за  помсту  кату…

208

«Господи, помилуй нас… Помилуй…» —

Серце із теплом вторить слова.

І зроста навколо добра сила…

Розум віддає свої права

Серцю, що росте й росте в молитві.

Серцю, що ятрить до чистоти,

Вперто б’ється в чесній чудо-битві

Із гріхом. Блага: «За все прости…»

Ніби просто: «Господи, помилуй…»,

Та дається міць в словах така,

Що співа душа, зростають крила;

Сумнів, хіть, претензія втіка…

Всяка нечисть осторонь обходить…

Всяка думка вмита божеством…

І  тому благії дії родить,

А тому щаслива всім єством… (09.11.2015)

207

Іду осіннім лісом… Сум і тиша…

Лиш гілочка десь ненароком: «трісь»…

Зажура в верховіттях сон колише,

А тут бреде-тріщить зненацька гість…

Дерева снять весняними дощами.

І жовте простирадло на землі

На мене втомленими зрить очами…

Вони в зажурі, та зовсім не злі,

Що я мандрую їхнім володінням,

Що скоро сніг в обійми їх спійма,

Що вже не пестить сонячне проміння,

Що вже ось-ось – і упаде зима…(09.11.2015)

206

Все жінка нарікала на судьбу,

Мовляв, нікому зле і не зробила…

Але забула про свою злобу…

Про осуд, претензійність, вередливість…

Біль і хвороба. Немічна, вона

Щодня жалілась, плакала і кляла,

Що винні всі, та тільки не вона…

Вона, мовляв, погане не вчиняла.

Так… завжди керувала всім, всіма…

Та завжди зверхньо «нижчих» зневажала…

Не віддавала людям задарма…

Завжди себе любила, цінувала,

Бо краще всіх уміла все зробить,

Бо за усіх спритніша, розумніша…

Чому ж то Бог не хоче ізцілить?

За що вготована така їй ніша?(09.11.2015)

205  

Якщо не хочеш жити ти рабом,

У собі мозок вперто розвивай.

Прочитуй дум своїх за томом том

Й чужих у підсвідомість не впускай.

Зерно раціональне відбирай –

Засієш ним для свого роду долю.

Так рід до роду – й Україна-край

Здобуде справжню – в світі Духу – волю… (09.11.2015)

204

Увага – ключ до багатьох дверей.

Пластична і тактична – просто щастя.

Твій мозок – із скарбів подібних спрей…

Краплинам-перлам все в житті піддасться.

Лелій в собі цю здатність – дар знайти…

Дар зрозуміти… Синтез та аналіз…

Назустріч іншим альтруїстом йти,

Щоб дарувать на рівні дій діаліз…(09.11.2015)

203

Мій апогею! Ти моє натхнення.

Пульс десь за сто… А я лечу… пливу

Й у морі-океані сьогодення

Зриваю квітку щастя – рандеву…

Так світло почуттям. Так безневинно

Радіють небеса в моїх очах…

Любов вростає в душу так дитинно,

Що думка «все проходить» — повний крах… (09.11.2015)

202

Це не зірка на щастя – рясний у душі зорепад.

Це не дощ – ціла злива в жорстокій спекотній пустелі.

Це угору дорога… Не знаю, вперед чи назад…

Час доречно завмер, бо – блаженний, щасливий, веселий…

Все довкола сія, все сміється, іскриться й цвіте.

Для усіх зараз осінь, холодна, плаксива, сумна…

А для мене весна, запашна, молода, серцем йде…

Ейфорії екстаз – диво дивнеє п’ю не одна…(09.11.2015

201

Мовчання часто – це обитель Духа,

Бо тільки Він спілкується беззвучно…

І Совість, і Душа уважно слуха,

Щоб чуть Його… Та Серце б’ється гучно…

В тім, Серце – центр і мудрості, і тиші…

Безслів΄я у молитві – мить єднання

Із відчуттям: в тобі живе Всевишній…

Мабуть, ото і є ціна мовчання…(08.11.2015)

200

Життя – мов свіча… І горіння її

Сам Бог віддає-бо у руки Твої.

Вона може ясно у пітьмі світити…

І кіптяву може в куточку пустити…

В молитві вогнем вперто спалює зло.

А є – часто тухне… Як камінь чи скло,

Твердою стає – непоступлива впертість…

Буває — як щирість, відкритість, відвертість…

Свіча – свідок слова твого, що із серця…

І думки-молитви, що йде чи несеться…

Свіча – це і прояв, і заклик любові,

Підтримка у світлому й чистому слові…

А запах від воску – бальзам-фіміам –

Й себе всю до грама молінню віддам…

І вдячна, й щаслива, й неначе лечу,

Коли молитовно я свічу свічу…

Буває, що плачу, сміюся, мовчу…

За все, що дається, лелію свічу…

З вогнем її стишую гнів і печаль,

В молитві виплакую: «Боже, прощай…»…

Життя – мов свіча… Кожен має свою.

І я вже палаю… Колись – догорю…

Дай, Боже, не тліти – яскраво світити

І сяйвом невтомним близьких мені гріти…

Не стати твердою, щоб не скам’яніти…

А плавитись тихо та радо горіти…

Свіча мого серця й свіча на столі –

Це друзі хороші у долі моїй..

Нехай мої свічі, о Боже, молюсь,

Згоряють на щастя, на радість комусь… (07.11.2015)

199

Ошатна панна Осінь…

Барвиста, плодовита…

В очах у тебе просинь

Холодна й гордовита…

На п’ятницю ти схожа…

Зима мені – субота…

Весна – неділя гожа…

За щастя – Літа квота…(06.11.2015)

198

Синергетичну парадигму для серця я свого творю.

Не знаю, що мене штовхає: слова ловлю, їх зміст люблю.

Купаюсь в кожному, вмиваюсь. Я спрагло досхочу їх п»ю.

Про час і втому забуваю — в цій парадигмі гнізда в»ю.(06.11.2015)

197

Якщо у тобі плюс маленький,

йому і мінус відповідний –

малі твої випробування.

Як позитив вже чималенький,

то і зблизенька, й здалеченька

спішить супротив на змагання…

Багато даться, то й візьметься.

Готуй до бою власне серце.

Аби піднятись, жди страждання.

Кого Бог любить, то гартує,

уроки шле, вузли дарує –

твого чекає розв’язання…

Зростеш у висоту терпіння,

любові, за людей моління –

благословення із небес.

За нас і Сина — на розп’яття

(за плюс великий – певна плата),

аби Він в кожнім з нас воскрес! (05.11.2015)

196

Знання та уміння нічого не варті,

Якщо вони людям не віддані щиро…

Тому у досягнень твоїх всіх на варті

Хай Совість стоїть, а Любов їм – кумиром.

Нехай інформація мудрість лиш родить…

Знання – Божим зерням в тобі проростуть…

І через старання уміння приходить,

Щоб людям покращить, полегшити путь…

Душа твоя щастям тоді заіскриться…

В потрібності суть ти глибоко пірнеш…

І гріх не проб’є твого серденька крицю…

Й по сонячній стежці із Богом підеш…  (05.11.2015)

195

Змія-спокусниця… Цю роль

Невдало грати починаю…

Чого в майбутньому чекаю?

Який в цім ключ? Який пароль?

Не хочу відати і знати,

На противагу звичкам всім,

Що випробовуванням цим

Мене хтось пробує навчати…

Зрікаюсь ролі… А кохання

Навік у клітку замикаю

І більш нічого не чекаю…

Я інша завтра встану зрання…

Я буду вільна і спокійна…

Я буду правильна до крику…

І таємницю цю велику

Не буду  брати більш в обійми…

Тобі ж дарую пісню тиші,

Як зможеш, так її читай…

У цім Твоє блаженство, рай…

А рай, як завжди, родить вірші…(05.11.2015)

194

Тримай порох сухим

Із гріхом у борні.

Тільки чином таким

Хай летять твої дні.

Будеш спати-дрімать,

Щастя птах відлетить –

Вже не зможеш піймать,

Щоб його приручить…

Сухим порох тримай

Для молитви й труда

За свій люд, за свій край –

І не прийде біда!(04.11.2015)

193

Наслідки народження кожен відпрацьовує,

Бо дається кожному доля із небес.

За батьківські огріхи, якщо не відмолені,

І за свої власні – певний нести хрест!

Роди, хата й дерево – це не тільки видиме…

Бо зродити мусиш ти у собі Христа…

В серці своїм помислом звести треба храм святий…

І засіять Божого сімені доста…

В свого роду-племені ти в боргу залишишся,

Якщо не вимолюєш родові гріхи…

Із бажанням зречення в чергу не запишешся…

Все, що успадковане мусиш ти нести…

Йти до свого фінішу працею, молитвою,

Дякуючи Богові за можливість йти.

Не зашкодь нікому ти із буденням битвою…

Дітям й внукам доленьку не занапасти…

Наслідки народження кожен відпрацьовує…

Родоводу дерева  корені шануй!

Кожен має те в житті, що він заслуговує…

То ж собі і дітям щастя-долю куй!(04.11.2015)

192

                  Не поезія — заклик в римі…

Усвідомлюю: я Українка!

Цим горджусь, цим пишаюсь єством.

Кожна жінка-вкраїнка — перлинка,

мальва-ружа в душі з божеством.

Працьовита, терпляча, красива

в своїй щирості і чистоті.

Мудра, вправна, сім»єю щаслива,

неземна у своїй простоті.

Дай-но  право їй матріархату —

стане все на свої-бо  місця.

І держава враз стане багата,

і збагачені будуть серця…

Саме жінка-вкраїнка душею

може мудрість козацьку піднять

і молитвою в щирій любові

козакам своїм сили додать,

щоб піднялись з колін й зрозуміли:

без борні, без знання і без змін

Україні бо жевріть несміло,

не змінити життя цього плин.

Українко, лишайся собою!

І руками, й думками веди

душі всіх, хто близькі, та  до бою

з тим усім, що іде до біди…

Не за славою чи за багатством,

не з амбіцій чи за розрахунком.

В побудові живого нам царства,

що вкраїнцям та й  стане рятунком!

Не мовчи, не чекай, що з неба

упаде тобі краще життя.

Будь Вкраїнкою! Знай же, що треба

все віддати для щастя буття.

Кожна з нас щось своє подарує —

те, що вміє найкраще робити,

нехай кожна дитина відчує:

що  дарункам цим треба вторити.

Кожен муж тоді завжди та й буде

на своєму — найвищому — місці.

І життям будуть тішитись люди

в Україні — в селі та у місті…(21.04.2015)

191

Право вибору дано нам Богом.

Одночасно – дарунок і мука.

Всі питання й усі-всі тривоги,

Кожен сумнів у серденьку стука…

Де там! – молотом б’є, набатом…

Я щоденно мов на терезах…

Рідше вибір буває дар-святом,

В основному – це грім, гроза…

Звісно, далі – затишшя є миті…

Важу, зважую, зрідка лиш сплю…

Прокидаюсь – міркую і кмитю,

Із підказувань перли ловлю…

Та прошу я щодня в молитві:

Дай не те, що сама вибираю,

А дай, Боже, у буднях, у битві

Те, на що Твоя воля святая… (03.11.2015)

 

190

Кожен свій крок, мрію, подих і погляд

Декілька днів в мікроскоп ти розглянь…

Кміть, чому шану, де поміч, де догляд

Варто вділити… Із себе дістань

Злість та образи, претензії, стреси,

Сірість, конфліктність, зневіру і сум…

Знай, що найкращі тут ліки-компреси –

Сповідь відверта, очищення дум…

Визбирай з себе діянь всіх причини…

Визбирай думи фальшиві й сліди…

Гру догоджання всім примхам личини

Словом відвертим з душі відпусти.

Тихо, неспішно визбируй, в молитві.

Зваж кожну похибку, кожен урок.

Хай ці думки із гріхом – в сталій битві! –

Стане здоровим і впевненим крок…

Сповідь – відверта розмова із Богом,

Сильне, цілюще, живе джерело.

Зоряна, праведна, чиста дорога,

Що постачає любов і тепло.

Сповідь – вогонь, що очищує Душу,

Сила безмірна її, незбагненна

Тільки тоді, як глибинна і скрушна.

Сліз, повноти у ній сила-силенна.

Сповідь – це ключ від скарбів та дарунків.

Ключ від дверей, за якими – прозріння…

Сповідь – це сильна рука порятунку…

Це – вказівник, як іти до спасіння. (03.11.2015)

189

Якщо ти вмієш над собою посміятись,

І завжди мінуси свої лікуєш цим…

Коли сповна ти щастю  вмієш віддаватись

Ще й поділитися умінням цим з будь-ким…

Якщо завжди всьому радієш, що довкола…

Та ще й любов’ю повниться твій день та вік…

Якщо душа у тебе світла, веселкова,

Ти найбагатший в цілім в світі чоловік… (02.11.2015)

188

Серцем не протестуй, а приймай

Те усе, що дається у долі…

Завжди спостерігай, пізнавай,

Думай і обмірковуй доволі…

Ти усе до дрібниць досліди ̉…

І свій сумнів в минуле відправ…

Легко те, що прожив, відпусти:

Ти бар’єр черговий подолав. (02.11.2015)

187

Так, лінощі – лихому всьому мати…

Не просто вада, а ціла біда…

Суть – спати… відкладати… й нарікати

На все, із чим сьогодні не в ладах…

Ще від усього треба відпочити.

Аякже! Сам собі – понад усе!

Ще вспіється трудитись… Треба жити!

І головне заняття – мрій есе.

Іти вперед? Та що ви?! А для чого?!

Любити труд? Хай коні тягнуть віз…

А тут підходить і така дорога,

Що  не виводить, а заводить в ліс…

Комусь заважко? То його проблеми!

Завжди влаштує те, що є, життя.

Й не треба піднімати цю дилему:

Робить чи ні… однак нема пуття…

Сьогодні присвяток, а завтра свято…

Сьогодні ще для себе, завтра – всі…

І так на завтра в планах заповзято

Малюється робота в всій красі…

А завтра, мабуть, вже і не настане…

В якімсь витку спіралі – біль, надрив…

У мріях навіть все за мить зів’яне,

Бо лінь – найбільший недруг з ворогів… (02.11.2015)

186

Стяжання духа благодаті

Іде в молитві, через терни…

І для убогих, і для знаті

Один закон, як не повернеш…

Що сієш, те і родить в долі.

Що  зичиш, маєш сам завжди.

Із хворих дум і дії кволі,

І результат – гнилі плоди…

Гординя, гордість, амбіційність

Не подарують гармонійність,

Проте – підсиплять дров в вогонь –

Не голуб, крук злетить з долонь.

Стяжання духа благодаті –

Іде з любов»ю та в смиренні..

Трудись, не жди часу оплати,

Знаходь усе це в сьогоденні… (01.11.2015)

185

Якщо насіння маєш, дасться поле…

Усе дається в міру прийняття…

Випробування благодаттю й болем

гартують те насіння — для Життя.

Шукай ключі, замочки відімкнуться,

якщо в потрібні двері йтимеш ти.

А все чуже, хоч інші за ним б»ються,

Прийми, проймись і просто відпусти.

Насіння і ключі — Твій вічний спадок,

А їх ціна — ціна твого життя.

Вони твої відгадки до загадок…

Вони твої думки, слова, чуття…(01.11.2015)

184

Допоки хоч комусь ти шкодиш,

Забудь про шлях широкий, вільний.

Ти сам себе в житті підводиш.

Бо світ – духовний, цільний, спільний…

Не створюй негатив довкола,

Упорядкуй думки, чуття…

Молитва й совість – мудра школа,

Яка відкриє сенс життя…(01.11.2015)

183

Нічого не буває просто так…

Дрібниць і випадковостей немає.

Мудруй собі, хитруй собі хоч як,

А час своє диктує й вимагає.

З нічого ти й нічого не візьмеш.

Не всяке зерня стане зелом й хлібом.

За коливання – в справах збій піймеш.

За дисципліну серця – щастя німбом.

Посієш сонце – промені пожнеш

(дивись, щоб не палили, а лиш гріли!).

Посієш темінь – гріх в життя приймеш,

А потім – в невезінні бій з сумлінням…

182

Така  гірка , така пекуча ,

така   волаюча  сльоза ,

що  серце  рве  , стискає , мучить…

Душа  горить: у  ній  гроза .

Сльоза  ця , люди , материнська…

Пролилась  в  старості  вона ,

коли  в  лікарню  молоденька

до мами донечка прийшла ,

а  інша  мати  коло  столу

сиділа  й  молоко  пила…

Та  раптом  всю  у  зморшках  руку

підняла  з  тремтом  до  чола .

— Що з вами, тьотю, тьотю ?! — Плаче…

 І  тихо  згодом  промовля :

— Це так… До  неї… Просто… Бачиш ?..

До  неї … донька  он  прийшла…

181

А  что  такое счастье?

Нет  одного  ответа.

В  сравненьи  с днем  ненастным –

день  добрый, полный  света.

В  сравнении  с бедою  —

то  радость  от удачи.

С  неразделенным  чувством —

вдруг   полная  отдача…

Но  почему  не ценим

в тиши простых  мгновений?

И  почему  все видим

лишь  в  крайних проявленьях?

180

Енергія слова всесильна в молитві…

А Гімн — це молитва чи ні?!

Чому ж ми у радості, горі чи битві

співаєм: «Не вмерла ще…», ні…

Чому не бажаємо розквіту-цвіту,

плодів щедрих в проявах всіх?

Чому ми «положимо» «душу і тіло»?

Чому тут гординя — не гріх?

Адже щось доказувать іншим навіщо? —

Хай кожен собі доведе,

що любить Вітчизну свою він найбільше,

не зрадить ні в чому й ніде!

А я би співала: «Моя Україно!

Крилата, щаслива, багата!

Тобою пісні і дитячий сміх линуть!

Твій кожен день — радість і свято!…»

Моя констатація — тут і сьогодні…

Бо ж «Слово спочатку існує…»

І Словом-молитвою, щирим, багатим,

ми світло народу даруєм…

О Боже Всевишній! Вклади в наші душі

любов, що безмірна…- до крику…

І слово хай родиться сильне і дуже

та править  народом великим.

Нехай міліони вкраїнців співають

про щастя, що Є, а не буде…

Хай Слово Живе всіх любов»ю єднає!

І Бог з нами — завжди і всюди!

179

Зростаю .З  кожним  днем  стаю  міцніша

в  любові  щирій  до  землі , людей .

І  знаю ( це  без  всяких  перебільшень!) ,

що  варто  жить  заради  цих  ідей .

Як  хочеться  у  мозок  всіх  закласти ,

що  ми  —  одна  сім’я , один  народ .

Щасливий кожен — буде спільне  щастя .

І  заздрість  хай   не  чинить  перешкод .

Гонім  зневіру ! Вірмо  в  свої  сили !

Ми  —  терпеливий , сильний  ми  народ !

Лінь  і  покора  зроджують  безсилля…

Борімось ! І  здолаєм  сто  незгод !

 

178

Знание  —  путь! Хоть и   трудный, но  верный.

Ты  не  спеши, а прилежно  трудись.

Выбрось  ,,Я – сам’’, суету, суеверие,

злобу, обиду… Изменится жизнь.

Светом  наполнятся  помыслы, действия.

Светом  сожгутся  болезни Души.

Ты  лишь  стремись! Ты молись! Выбрось  лень  свою!

Не  останавливаясь, не  спеши!

Мир  полюби! И  в миру  —  человека!

Не  осуждая  ничто и  нигде!

Просто  люби! И  от века  до  века

этой   любовью  не дашь  путь  беде.

Время  наградой  подарит слиянье

с  солнцем  небесным — со  светом Отца.

Ты  лишь  иди! Знай, твои  испытанья –

то  лепесточки   победы  венца.

Стань  частью  света! Гори, очищая

все, что  вокруг, что  несет миру  жизнь.

Тихо свети! Но свети, не  сгорая!

С Господом в сердце — звезда ты…Аминь.

177

Мов під гіпнозом, в замкнутій кімнаті,

немов квадрат, без вікон і дверей,

де зупинився час й нема гарантій,

що все насправді і що все о’кей,

я в невагомості, що без обмежень:

ні віку, ані граней, ні думок.

Лиш відчуття до трепету бентежні,

а хіть штовхає на безумний крок.

Лиш я і Ти у Всесвіті безмежнім,

Майбутнього й минулого нема.

Ти – плюс, я – мінус… Осі протилежні

в ту мить злились… і я вже не сама.

Одна лиш мить… А стільки пережито.

Відчуто щось нове – як забуття…

Політ чи плин… планета невідкрита,

що мчить назустріч смерті чи в життя.

Одна лиш мить… Реальний світ вернувся.

Хитнулись стіни – крила зникли вмить.

До Серця голос Розуму звернувся:

«Тікай… Цей  «дар» аналіз завершить…

Вночі прокрутиш ще раз й проживеш все.

Відкинеш, приймеш, зважиш… Цей урок

По-своєму  ти сприймеш, осягнеш це…

В майбутнім буде вже мудрішим крок …».

176

Яснеє  небо . Джерельна  водиця.

Матінка рідная — наша землиця.

І  синєє  море . Й  дрімучі  ліси .

Й  замріяні  зорі  —  частинка  краси .

І  кожна  травинка . І  вранішня  пташка .

Грайлива  веселка  і  ніжна  ромашка ,

біленька  хмариночка  у  небесах  —

яка  ж  це  краса і які  чудеса !

175

Я відгоріла… Відітліла… Далі — прірва…

Я віджила… Я відлюбила… Відбула.

Нічого доброго у спадок не лишила.

Нічого світлого в життя не принесла.

Я відстраждала… Відбажала… Відмолилась…

Я занепала… І згоріла вже дотла.

Не стала на коліна… Не схилилась…

А таки треба було… Це — журба моя.

Перевелась… Переродилась… Оніміла…

Уже й оглухла… Тільки, Боже,  — не сліпа…

Ще очі-сироти залишились на тілі…

Холодне дзеркало… …Безкрилий сірий птах

174

   Я опять себя не понимаю:

   то огонь, то лед… Безмолвный крик.

   Вновь теряю, вновь приобретаю…

   То воспламеняюсь, то сгораю…

   Постоянства никаких улик.

Ты приходишь — сильно торжествую.

Долго нет — и я ревную, злюсь…

День люблю, в другой Тебя гоню я.

Ставлю на весы и критикую…

Потерять боюсь… и не боюсь…

   День Твоя … До капли, без остатка.

   А в другой — сомнений дикий плен.

   День верна. И будто бы все гладко

   На душе, спокойно, тихо, сладко…

   А в другой я — ветер перемен!

Иногда увижу — нежеланный,

чаще же — тебя желанней нет!

Ты — лекарство. .. Нет, ты — чаще рана…

то болит, то ноет… пульсом бьет…

До конца ли заживет? Не заживет?

   Иногда Ты холоден до крика…

   Молчалив. Разумен. Весь внутри.

   Непроникновенен. Недоступен…

   В отношениях какой-то ступор…

   Не понять, что у Тебя в крови…

Но а я? — Во мне в едино слито

Божье небо и земля людей…

Голова на части две разбита:

Что-то от небес в нее налито…

Что-то происходит от чертей…

173

Любове, посміхнись!  Навіщо  сум?

Зорею  засіяй   у  тиші  дум…

Ти нас  завжди чаруй, світи  для  нас!

Завжди нехай  зове  життя  Твій  глас!

172

        Іванові Оринчаку — Священику і Поету

Як пастирем Господь благословляє,

Якщо вручає ношу цю святу,

То вже священик те не вибирає,

Що би хотів… А слідує Христу.

Спокуси, випробовування різні

Даються людям всім, але для них

Ще більш глибокі, і підступні, й грізні,

Які приховуються в діях злих.

Монахам легше, бо зреклись мирського…

А тут сім’я…  і дітки підростають…

І при потребах звичного… людського

Їх сотні, тисячі людей чекають…

На їх увагу, слово і молитву,

На настанови, правильні поради,

На допомогу з нечестивим в битві,

На неосудну в сповіді розраду.

Важкий це шлях… зате – це шлях до Бога…

Не тільки сам ідеш – але й ведеш!

І хоч яка терниста ця дорога,

Як вибрав серцем – вбік вже не зійдеш.

І доля матушки – для Бога жити,

Терпіти, розуміти, віддавать…

Змовчати, догодити, дорожити…

І цінувати Божу благодать.

Ніде нічим ніяк не спокуситись.

В сім’ю лиш те, що Богом дане, брать.

На моду та типове не дивитись,

Ще й інших своїм серцем надихать.

Із викликами правильно миритись.

Підтримувать у всьому чоловіка.

Його віддачі для людей коритись.

І буть крильми, щоб доленька не згіркла.

Це важко вкрай… Так, це нелегка ноша.

Священство – хрест, дарований лиш тим,

У кого совість, думка, дія гожа,

Хто справиться з усім-усім мирським.

Священик й Слово – невід’ємні речі.

Якщо й поезія зі слів зроста…

Це — плід думок, що Богові доречні,

І посту, і молитви до Христа…

Читаю книгу пастиря Івана.

Вбираю перли слів, немов молитву.

Він кожне слово із Душі дістане

Й нам всім віддасть зі злом на мудру битву…

Між нами кілометрів сотні й сотні…

Не знаю цю Людину я, не бачу…

Але в Душі слова його присутні…

Читаючи, молюсь, радію й плачу…

Сьогодні я не просто так пишу це:

Прошу, в своїх щоденних молитвах

Прийміть сім’ю священика у серце,

Благайте їм земних й небесних благ.

Хай родиться угодне Богу слово!

Всесильною отця молитва буде…

Нехай його сім’я міцна й здорова!

Нехай він довго-довго служить людям… (31.10.2015)

171

Лебедяча  зграя…

За  парою  пара…

Вода в мріях лежить…

Вишень  цвіт в світ летить…

Синява  висока…

Милуюся  збоку…

Відчуваю  —  Живу!

Я  живу  наяву…

170

Марити б зірками, небом…

Все – не те, не те, не те…

Всі думки летять до Тебе,

а, крім Тебе, все – пусте.

Думала —  оглухла,  всліпла…

І Душа украй пуста…

Втім, я щогодини ліплю

Храм…не на свої літа.

Кришталевий, веселковий –

поза хмарами вита.

Я – Живу! Усе навколо

щастям сипле і літа.

Я заквітчана коханням,

що несе добро й тепло.

Я живу одним чеканням:

станеш Мій! І, що було,

перекреслиш, затушуєш,

біль у безвість проженеш…

Ні про що не пожалкуєш –

щастя у мені знайдеш.

Будем далі  ПРОСТО… Жити!

В розумінні – попри все!

Будем чашу щастя пити –

ось що ця любов несе…

 169

Весна . Воркують  голуби .

В  Душі  встає  все  на  диби .

Проміння  сонячне , ясне

убивчо   зігріва  мене .

Єство  тремтить , думки  летять ,

Страждати серденьку  велять .

Душа  жадає  мук  і  ран ,

які   несе  любов-дурман .

А  тіло , змучене  чеканням ,

стомилось , сповнилось  зітханням .

Аж  стогне , плаче  і  болить …

Та  Розум  не  про  те  велить .

Земля  спросоння усміхнулась .

Щось  зрушилось , перевернулось…

Я  наче  знову  ожила

Крилату  пісню  завела …

Я  знов  співаю  про  добро ,

про щирість , чуйність  і  тепло .

Я  знову  прагну  жить  всіма .

Я  знов  щаслива …Не  німа!

Живу  думками  про  високе ,

прекрасне , людяне , глибоке…

Я  сповнена  добром  і  світлом .

Я  їх  несу  усьому  світу .

І  пропоную  йти  зі  мною.

І  кличу  інших  встать  до  бою –

за   воскресіння  наших  Душ ,

зневіри проти й черствих  дум …

168

Забути!!! Тільки як, коли у снах

приходиш Ти… Непрохано приходиш

в надіях, мріях, мареннях, піснях

і Душу рвеш… і з глузду мене зводиш…

і серце мориш вдень, вночі і зранку…

ЗАБУТИ !!!… Тільки як, коли, як кров

з грудей розбитих рине до останку,

(ще дихаю) —  живе моя любов…

167

Сірі будні… люди… Сірі сторінки…

Сірі ллються з сірих  уст моїх рядки…

Сіре світло… Сірий день і сіра ніч…

Сіра Доля… І сама я сіра річ…

166

Обличчя Долі знов змарніло…

Неповноцінність у думках…

Душе о сіра, сіре тіло,

злетіли б ви, неначе птах!

Злетіли б… Тішилися б світом,

несли б утіху ще комусь…

А так — пустим і сірим цвітом,

безплідним цвітом є… Чому?..

Чому?! — За все платити треба.

За кожну думку, кожен крок.

Буть мудрим — основна потреба.

Життя ж людське — то є важкий урок.

Прогаяла майже піввіку…

Буття помилок не простить…

Тепер… тепер — майже каліка…

Чи майже?.. Господи, прости!

165

Посіяла весна у серці тугу…

Журбу глибоку, муку і печаль.

Прибільшила, підкреслила напругу.

І раптом лід перетворила в сталь.

Я вчуся жити. На помилках вчуся…

Гартую Душу, розум, відчуття…

Не все я бачу, хоч на все дивлюся.

І слухаю не всі слова, чуття…

Втомилася. Вже майже відступила

від прагнення тягар Душі нести…

Наскільки легше тіло… й те несила…

Нема кому мене вперед вести…

164

Мирська самотність… — вихід чи не вихід?!

Не знаю… правда, інколи боюсь…

Сама знесу я і здолаю лихо…

Від щастя лиш неповно посміхнусь…

163

Ввесь час чогось не вистачає…

Ввесь час іще чогось чекаю…

Чогось не знаю і шукаю

оте «чогось»…  Думки блукають

десь понад тим, що маю я…

Усе частіш — мов не своя…

162

А Душа Твоя – цвіт – заборонений плід…

Я спокусі наділа вуздечку…

Ти – вогонь, що спалив в мені камінь та лід…

Поселилось тепло у сердечку.

П’ю натхнення – і крила несуть в височінь…

Вперше зовсім нічого не треба –

Просто пити слова та очей глибочінь

І за це щиро дякувать Небу…

Просто знати: Ти є, Ти – моє джерело,

Ти – повітря, Ти — ліки, Ти – Сонце…

А Душа Твоя – ніжність, добро і тепло…

І нарешті це – дійсність, не сон це…(30.10.2015)

161

Суцвіття Твоїх всіх плюсів

натхненням мене напуває.

Із різних ми є полюсів –

тому я Тебе ТАК кохаю.

Зорею ввійшов у життя.

Благаю, не згасни… Не згасни!

І Богу молюсь за чуття –

величні і щирі, й прекрасні…

Марю тобою…Живу…

Це марення – щастя і втома.

Топлюсь у Тобі…І пливу

я морем кохання бездонним…

160

Чим живу? — Надією на краще.

Вірою у те, що ще прийде.

В те, що ще не все в мені пропаще.

В те, що все, що мучить, одійде.

Одійде… А прийде щось високе.

Щось, що Душу знову піднесе.

Щось — таке прекрасне і глибоке…

Щось, що знову щастя принесе

159

Сніп до снопа — то і буде копа…

Зливайся любов»ю в молитві за край…

То Бог подарує такого серпа,

Яким ти збереш золотий урожай…(30.10.2015)

158

Я ненавижу лжи капкан,

Который сдавливает грудь…

И самый маленький обман

Закроет сразу в счастье путь.

Смогу ли я совсем не врать

И говорить правдиво: «Нет!»?

Потом себя не упрекать,

Потом ловить душевный свет…

Всегда ли правда так горька,

Что сладкой принимаем ложь?

Иль во спасение она,

Тогда не вызывает дрожь?

В свою коль пользу – грех всегда,

И оправданий не ищи…

Другим во благо врать – нужда –

А вдруг к спасению ключи?

Как знать? Как выбрать «меньше зло»?

Как не попасть в обмана пасть?

Хочу, чтоб ложь водой снесло,

Царила солнцем правды власть!(29.10.2015)

157

Кожен крок – новий урок,

Випробовує нас рок,

А можливо, й добра доля

Контролює нашу волю…

Ти у сумнівах-ваганнях?

У амбіціях, змаганнях?

І щомиті вибір твій –

Є чи гальма, чи рушій…

Те і те колись навчає,

В розум зерна постачає,

Тільки вмій зростити їх,

Не було щоб «сміх і гріх»… (29.10.2015)

156

Моя реальність… Де вона і в чому?

Від чого серця ейфорія й втома?

Все оптимально – на межі – сприймаю,

Тому відносність зримо відчуваю.

Коли ловлю я силу позитиву,

Тоді здається все мені красивим,

Глибоким, і потрібним, і вагомим,

Таким близьким, своїм, Душі знайомим,

До щему щирим, чистим, гармонійним,

Для себе і навколо – благовійним.

Лиш песимізм і негатив зловлю я –

Безкрилля… Наче не живу, а сплю я…

І день за днем у роздумах, в чеканні,

Що я прокинусь інша на світанні…

Що на терезах розуму добро

Все переважить. І своє тепло

На щастя іншим щиро віддавати

Я буду знов… Летіть! Горіть! Кохати…

І так дитинно-чисто світ сприймати…

Мій Ангеле Святий, на роздоріжжі,

Штовхни крилом у напрям той мене.

Де не блукають тьми думки заїжджі,

Де песимізм й зневіра обмине…(29.10.2015)

155

Як воля Божа — то й сліпий прозріє,

Безногий швидше юного піде…

І грішний, наче Сара, скам’яніє…

Все непотрібне в безвість відійде…

Бог – джерело натхнення і любові…

В твоїй Він кожній справі, в кожнім слові…

Цінуй цей дар! Лови його присутність…

Бо це – твоя найвища Людська сутність… (29.10.2015)

154

   Миколаю, Святий Чудотворче,

   Віддаю я єство своє творче

   Під Твоє добродійне крило…

   Помолися за мене до Бога.

   Помолись за мої Ти дороги,

   Щоб здолала я відчай і зло…

Помолися, щоб вміла спастися,

Щоб до світла могла я нестися,

Не було щоб спокути-плачу…

Незлобивий Подателю, щирий,

Дай душі моїй мудрості, миру…

Я в молитві підношу свічу…

   Миролюбний Святий Миколаю,

   Я смирення у Бога благаю,

   Помолися за мене і Ти…

   Утішителю мій, святий отче,

   Хай живе в мені Боже, пророче…

   Помолись, щоб гріхи Бог простив…

Мір лікійських Святий Чудотворче,

Моя подорож – слово і творчість.

Тут мене Ти настав, захисти…

В океані думок Ти, як Мокрий,

Порятуй, як дитятко утопле,

Й під ікону свою поклади…

   Я молюсь Тобі в храмі, і вдома…

   Коли радість зі мною й утома…

   Контролюй мене, клич мене ввись!

   Тобі «Радуйся!» щиро співаю,

   Тобі шану та вдячність складаю

   І благаю – за мене молись… (29.10.2015)

153

Ти хочеш твердо на ногах стояти?

Спокійно спати, щиро посміхатись?

Собою бути всюди і завжди?

Ти хочеш вільно дихати й співати,

гармонію та лад у всьому мати ? —

Будь чесним, щирим, ближнього люби!..

152

Жовтневий вир думок кудись прямує…

І хоч іще за горами зима,

А так тепла і ніжності бракує —

Це осінь їх сховала жартома…

Цілує щедро землю листопадом,

Кладе дощами на «політ» табу –

І стишуєш ходу… А зорепадам

Чомусь шепочеш казку про журбу…

Осінній щем сновидою мандрує,

Навіює мелодії сумні…

Затишшя осінь у душі дарує,

Та сниться уночі весна мені…(28.10.2015)

151

Вчителю Єдиний, Боже-Отче,

Вдячна за уроки всі Твої,

За повчання вічні і пророчі,

За дари, за сумніви мої.

Дякую за злети від досягнень,

За падіння й каяття в журбі.

І за муки від утрат та стягнень…

За все, Боже, дякую Тобі…

За усі стежинки і дороги,

Болі всі… Думок ятрінь-глибінь…

За всі радощі і за тривоги…

Ти в усьому, Боже мій!… Амінь… (28.10.2015)

150

Не всегда на пользу безотказность.

Помогать другим разумно надо.

Отдавать себя, – конечно, благо,

Если в пользу будет, а не в праздность…

Бога ты ищи во всем на свете,

Не бросай ты жемчуг, где попало.

Рост лиш там, где мудрое начало…

Каждый за свои дела в ответе… (28.10.2015)

149

Бог – цілісність зцілень

У цільності втілень…

А в кроках-ваганнях

Ідеш до пізнання…

Як хочеш зцілитись,

То треба молитись,

Бо праведна битва –

Це щира молитва…(27.10.2015)

148

Любити себе – завжди бути собою,

Приймати дар Бога в собі із любов’ю.

Любити себе – вимагати від себе.

Давать тілу й думці корисні потреби.

Любити – це значить себе поважати,

Усе, що дав Бог, цінувати, приймати…

Постійно примножувать, не розкидати…

Вивчати себе та завжди розвивати…

Любити себе – це питати щоднини,

Як вдало ліпити із себе Людину…

Це Боже начало в собі шанувати…

І в грудях не камінь, а Серце плекати… (27.10.2015)

147

В себе подорож корисна і цікава…

Звісно, що це є не дуже легка справа…

То ховаєшся від комплексів,  від вад,

А то десь ще й заблукаєш невпопад…

То пірнеш без голови, то з головою…

То воюєш сам з собою у двобою…

То вручаєш вимпел першості, амбіцій…

То тікаєш від всіх правил та традицій…

Так, як сієш у єство, і будеш жати…

Осінь прийде  —  час свої плоди  збирати,

До яких зумієш серцем  дорости…

За безпліддя в чомусь , Господи, прости… (27.10.2015)

146

Віддай  себе . І  ти  відчуєш ,

що   ти  Живеш ,  що  ти  —  це  Ти !

Що  Ти  потрібен  завжди ,  всюди…

А   по  житті  так  легше  йти…

145

Ненько  моя ! Ти  —  мій   плач  журавлиний…

Стомлена…Зболена…Ніжна… й  сумна…

Ненько  моя , пресвята  Україно !

Дітьми розп»ята… Чия   в цім вина?

Ми , Твої  діти , за  все  ми  в  одвіті…

Ми  —  Твої  діти…Від  нас  —  майбуття…

Як  же  межі  ланцюги  перервати

між   воскресінням  Твоїм  і  життям ?

144

У  виборі  своїм  не  помились :

і  серцем , і  очима  придивись

до  того , що  диктують  час  і  світ

в  буремнім  плині  незалежних  літ .

Спитай  у  неба  і  спитай  землі ,

чого   ми  бідні  і  чого  малі…

Чого  ми  варті ? І  до  чого  йдем ?

Що  ми  нащадкам  нашим  принесем ?

143

Як зректись Тебе, коли

Очі в Тебе  — вічні зорі.

Розум  в них ясний горить

і глибини неозорі.

Як забуть Тебе, якщо

В тебе руки — ніжні крила.

Чула силу в них й добро.

І тепла у них без міри.

Як від Тебе утекти,

губи — наче подих цвіту…

подих сонця і весни…

В спеку — легкий подих вітру.

Як же розлюбить Тебе,

як Душа Твоя — криниця,

те цілюще джерело,

звідки п»єш… і не обпиться!!!

142

А за вікном воркують голуби.

І землю ніжно пестить сонце щире.

Весна сміється. Клич її: «Люби!

Завжди живи Добром, Теплом і Миром!..»

Весна сміється… Ясная блакить.

І думка ожива разом з землею.

Лиш серце плаче… Стомлене… Болить…

Як, Весно,  мукою не жить своєю?

141  

Людська  Душа  багатогранна .

Не  вичерпать  всього  до  дна .

Це  юності   сліпе  кохання…

Це  тиха  й  мудра   сивина .

Це  поклик  до  добра  і  світла .

Це  грудка  заздрості  й  жалю .

Вона  —  похмура  і  привітна .

Її  глибінь  і  суть  ловлю .

Люблю , коли  Душа  співає .

Люблю , як  мудра…Як  горить .

Спішу  будить , як  засинає .

І  нецікава , коли  спить …

Цікава , ні…Не  в  тому  справа .

Аби  жила  вік  в  боротьбі .

Щоб  шлях  легенький  не  шукала

і  вірною  була  собі .

Щоб  не  двоїлась , не  вагалась ,

Куди , коли  і  як  іти .

Не  нила , не  кляла …не  рвалась…

Й  дивилась  прямо  у  світи !

140

Як  мені  хочеться  ніжності  весен ,

неба  нічного  із  безліччю  зір…

Й  думкою  линуть  під  дощику  пісню

в  згадку  чудову , в  незвіданий  вир .

Як  мені  хочеться  серцем  гарячим

всім дарувати  тепло і  любов .

Як  мені  хочеться  світ  пригорнути…

Й   слухати  мову  —  милішу  із  мов .

Хочеться  мріяти…Діяти…Сіяти

все   лиш  прекрасне  і  добре  в  житті .

Хочеться  завжди  надіятись й вірити

в  ясність  доріг , що  ведуть  у  світи…

139

Знову кличу… І приходиш Ти у снах,

у думках, у мареннях-пророцтвах.

Знову кличу… І приходиш у сльозах

серед ночі, серед одиноцтва.

Ні! Не кличу! Ні! Не зву Тебе!

Мимоволі довгими ночами

сповідаюсь у сльозах собі,

що люблю… А ніч стоїть між нами.

Ні, не ніч… Розлуки примхи злі…

Сотні спогадів, надій і марень…

І важкі до безміру жалі…

Й біль-ятрінь незгоєної рани…

138

Моє єство… Яке воно? Яке?

Я можу жити ради істин вищих.

І разом з тим брехнею можу нищить

бажання правди щире і палке.

Алеаторна, хоч і аналітик.

Але ж – і консерватор по житті.

Веде щось алогічне по путі,

розставляючи масу пасток-кліток.

В думках – адюльтер, в серці – альтруїзм.

Коли нарешті перестану рватись,

коли в одне русло буду старатись

направить серця й голови софізм?

Сьогодні Богу віддаюсь сповна,

а завтра – до гріха я повертаюсь,

а після – знову каюсь, каюсь, каюсь…

І чаша сумніву моя без дна…

Не знаю, як не рватись на шматки.

Не розумію, в чому я? Для чого?

У чому місія моя від Бога?

І шлях для мене правильний який?

Робота, хобі, поклик чи талант?

Сповна чому себе віддати маю?

Одне,  і друге, й третє обираю…

Але ж не втримать все… Я не атлант…

Якби мені розверзлись небеса

І Бог наставив: «Ось воно – твоє!»

Цьому б віддала все єство своє.

І сумнів – геть! А у душі – краса!

Та право вибору – моє… Прости,

о Боже, що не вмію бачить, чути…

Ну як собі цю здатність роздобути?

О як до світла, Боже, дорости?

137

Від  себе  не  втекти . В  твоїх  руках                                                       

і птах недолі,  й  Долі  світлий  птах .

І  пам’ятай , що  в  світ  свій  тільки  ти

чи  біль , чи  щастя  можеш  принести .

Якщо  у  пітьму  зла  ти  зазирнеш –

на  муки  песимізму  навернеш .

А  з  Божим  світлом  всюди  будеш  йти  —

то  кластимеш  із  радості  мости .

Послухай  Правду , Совість  і  Любов ,

позбудься  злості  й  підлості  оков .

Гони  зневіру ,сумнів , заздрість , лінь –

і  увійдеш  до  вічних  поколінь

136

Я живу без Тебе, Ти — без мене…

Сніг, цвітіння, роси, листопад…

Я живу без Тебе, Ти — без мене.

В юності лишився зорепад.

Не пишу листів Тобі про зорі,

з місяцем не стукаю в вікно.

Ми далекі… В гордості прозорій

топимось самотньо вже давно.

Я живу без Тебе, Ти — без мене.

Так і не заплетена коса…

Я живу без Тебе, Ти — без мене.

Я не плачу, лиш Душа — сльоза.

Роз»єднала долі в злу годину…

Розірвала щастя на шматки…

Не простиш… А я без Тебе гину…

Я — без тебе… І без мене Ти…

135

Спалах і грім… Круговерть…

Млість… Воскресіння … і смерть…

Знов воскресіння… політ…

Розум вмикає ліміт…

Крапля… Та все ожива…

Стали німими слова…

Руки зірвали зорю –

я в унісон їм вторю…

Ти відірвав від землі…

Всі поряд Тебе – малі…

Ти – в океані маяк…

Як же зректись Тебе?.. Як?!

 

134

                       Ольге  Асауляк

О мое  сердечко золотое,

откажи  сомнению  в  Пути,

что  дается  женщиной  земною,

грешною, как  все  мы, во  плоти…

Дай  мне  мудрость  не  попасться в  сети

новых  видов  дьявола  игры.

Дай  мне  веру: от  нее  —  все  к  Свету!

И  скажу  сомнению: ,,Умри!’’

Будто  правда  лепится  словами.

Будто  зов  по  правильной  стези.

Но  нутро  болит  ее  глазами,

отношеньем  к  эго,  к  ,,телеси’’…

Разве  старцы  не  могли  поведать

и  открыть  учение  Христа

для  спасения, любви  и  веры,

для  изгнания  антихриста?

В  чем  здесь  минус? Что  здесь  не  пускает

окунуться  в  омут  с  головой?

,,Ад’’ моей  Души? Иль  отвлекает

слишком  сильный  Ольги  ум  земной?

133

Я Твоїм рукам співаю оду…

Ода переходить в серенаду…

Поклик зір летить від небозводу…

Не знайти ніде цінніше скарбу…

Оду я Твоїм рукам співаю…

І вона летить над небокраєм.

Як же у житті Тебе назвати?

Я не знаю…Щастям  величаю.

Рідний, милий… Ти – моє натхнення.

Ти – моя утіха добезтями.

Божевілля Ти моє, бажання

Бути поруч днями і ночами…

Я Твоїм рукам співаю оду…

То  – великі, добрі й ніжні крила…

Це вони – найбільша нагорода…

Це вони у щасті утопили…

132

У кожному шукаю щось Твоє.

Годинами дивлюсь на перехожих.

Але у кожного — своє… своє…

І зовсім це своє з Твоїм не схоже.

Твої шукаю очі і вуста,

Твої думки, твої манери, звички…

Але ціль пошуку така пуста…

Це розумію… Це мені не личить…

Проте — шукаю, впевнюючись знов,

що Ти — один, ОДИН ТАКИЙ на світі!

Що не погасне ввік моя любов,

бо наче сонце серед неба світить…

131

                                                              М.Леонтовичу

Твої  пісні  не  вмруть! Твоє  ім’я

знов   серед  нас , щасливих  подолян .

За  Тебе  — гордість , слава , пам’ять , шана

у   серці   українця  не  зів’януть .

   Багатий  спів  зринає  та  несеться .

   Із  нами  Леонтович , в  нашім  серці ,

   у  голосі  у  нашім , у  житті .

   Ми  сповнені  хороших  почуттів .

І ,, Щедриком ’’ пісенна  Україна

не  забува , шанує  свого  сина .

Миколо  Леонтовичу , Ти  —   з  нами !

Ми  пам’ять  проспіваємо  піснями .

130

Осінь… Наша п»ята… і остання…

Легко й важко. Спогади п»янять…

Ера щастя, болю і страждання…

Гра в життя… І рани лиш ятрять…

    або

Осінь… Наша п»ята… і остання…

Легко й важко. Спогади п»янять…

Ера щастя, болю і страждання…

Гра в життя… І гра в душевну смерть…

129

Не лякають зморшки й сивина.

Зовнішність — окраса для чужого.

Напиваюсь спогадів вина:

юна… чиста й світла перед Богом.

Білий лист очікує пера —

Й Серце пише мріями, любов»ю.

Сумніву в написанім нема.

І життя — як чисте Боже слово.

Не лякають зморшки й сивина.

Зовнішність — окраса для чужого.

А для Тебе я завжди своя…

Ми — свої… Обоє перед Богом.

Без втручань, дорослих слів-повчань,

без  нав»язувань «знавців», що краще,

Серцем написали б ми життя…

Й не було б воно таким «пропащим».

Писано ж не Серцем,  ми — чужі.

І живемо так, як написали…

А в Душі — свої… Свої в Душі!

Посивіли в роздумах бажання.

Не лякають зморшки й сивина.

Зовнішність — окраса для чужого…

Я прощаю все собі й Тобі…

За гріхи одна молюся Богу…

 

128

Чотири  стежки  нас  в  житті

одна  за  одною  вестимуть:

Весна, як юнь,  і  тепле  Літо ,

багата  Осінь  й  мудра  Зима .

Приспів :   Якою  стежкою  не  йдеш ,

                 то  знай , що  для  людей  живеш .

                 То  знай : усе , що  в  тебе  є ,

                 тобі  ТВОЯ  земля  дає .

Весна  зорею ніжно встане .

Відкриє  світ , у  даль  поманить .

Покличе  Душу  й  Думку  в  пошук .

І   обпалить  вогнем  Кохання .

Приспів .

А  Літо  кликатиме  в  ранки

себе  віддати  до  останку

землі своїй  і  власним  дітям ,

що  стануть  цілим-цілим  світом .

Приспів .

І  Осінь  прийде  непомітно .

Весну  зустрінуть  наші  діти .

А  ми  збиратимем  насіння

з  того , що  кожен  з  нас  посіяв .

Приспів .

Зима у мудрості  неждано

побілить  коси  в  тихий  ранок .

І  все , що нам в  житті  удасться ,

ми  людям  віддамо  —   на щастя .

127

Життя притягує життя.

Добро притягує добро.

Не оскверняй своє буття —

Жени від себе осуд, зло.

Любові хочеш – сам люби.

Щось мати хочеш – віддавай.

В собі себе не загуби.

В собі себе не покарай.

Усім властиві помилки –

Не на ганьбу, а – як урок.

З чиєїсь доброї руки

Прийми науку мудру в строк.

Якщо себе не любиш ти,

То що ж ти іншому даси?

А Хтось так прагне поруч йти…

Йти в мінуси твої й плюси…

Не комплексуй, а пам’ятай,

Що Божий Дух в тобі ятрить.

До себе ти повагу май,

Вона спита,  в тобі що спить…

Любити інших зможеш ти

(як Бог усім нам заповів),

Якщо в собі зведеш мости

Із молитов й любові див.

Любов притягує любов…

Молитва гасить гріх і біль…

То ж стягуй в плоть свою і кров

Дари ці Божі звідусіль!.. (24.10.2015)

126

По спіралі –

Розвивання…

Дух скрижалі –

Наша пам’ять…

Думка – спалах…

Дія – вічність…

Слово – чари…

Все – циклічність…(24.10.2015)

125

Оратор чи мовець (звучить чия мова) –

Творець і транслятор енергії слова.

Якщо в голові твоїй думка чудова,

То з’явиться добра і чиста промова.

Промова ж народить енергію світлу,

Яка буде жити і ширитись світом,

Яка бумерангом до тебе поверне

Та знищить увесь негатив і всю скверну.

Твори і транслюй тільки добре і світле.

У мові твоїй позитив нехай квітне.

Хай слово засяє на радість усім!

Якщо це не так, краще бути німим…  (24.10.2015)

124

Так хочу взять Тебе за руку

і йти в зимову тиху ніч…

І відчувать солодку муку

та зір манливих вічний клич.

Мовчати хочу й розуміти

в мовчанні кожен погляд, рух…

Одним – Прекрасним – спільно жити

і не втрачати Віри Дух.

123

Сину  мій , моя  дитино ,

Я  Тобі  Весну  дарую .

Хай  вишневим  цвітом  пестить ,

яблуневим  хай  цілує .

Сину  мій , моя  надіє ,

я  Тобі  дарую  Зорі…

Душу  хай  тривожать , гріють ,

манять  в  далі  неозорі…

Сину  мій , я  ще  дарую

Чисте,  добре  й   ніжне  Серце .

Святістю  нехай чарує .

Будь  Людиною ! І  вір  в  це .

Сину  мій , дарую  Пісню .

Хай  вона  живе  з  Тобою .

Хай  вона  летить  над  світом

і  добро  несе  з  собою .

122

Є  Божа  воля  й  воля  є  людська .

Звичайно , вибір  кожен  має  вільний…

Та  лише  Божа  —  істини  рука ,

прийми   її  із  вдячністю…Спокійно .

Прийми  її , забувши  пристрасть , страх…

Забудь  про  заздрість , осуд , лінь  і  злобу .

І  підеш  ти  по  сонячних  стежках .

І  вийдеш  ти  на  Господа  дорогу .

Лиш  ні  на  що  в  житті  не  нарікай .

Змирись  із  тим , що  дано тобі  в  долі .

Не  бійся  болю. Все  і  всім  прощай .

В  собі  виховуй  добру  силу  волі .

Любов  даруй ! Любов’ю  зігрівай

всі   починання , все  живе  довкола .

Багатства  у  Душі  своїй  збирай…

Не  виокремлюй  з  хору  власне  соло .

Себе ж  —  люби ! Все  з  себе  починай .

Не  прагни  щось  прискорити  чи  стерти .

Терпінням  всі  ти  справи  засівай .

Не  бійся  Жити . І  не  бійся  смерті …

121

Fata  morgana…Я  плачу  з  безсилості ?

Fata  morgana…  Настільки  слабка ?

Встала з  колін . І  не  прошу  я  милості !

Боже ,  прости , що  така  я … ТАКА !

Боже , прости , що  не  можу  змиритися

з  тим ,  дано що…що  моє  до  біди …

Боже , прости , що  не  хочу  коритися…

Що  незалежна  у  всьому…Прости…

PS.Fata  morgana — марево

120

     У пошуках не зупиняйся ні на мить,

     до істини крокуй, лети, повзи.

     І слухай серце… що у нім бринить?

     Єства твого що важать терези?

              У пам’ять стукай, логіку, думки…

              Тривож свій мозок вперто, повсякчасно.

              Усе приймай лиш вдячно, залюбки.

              Дивись на все тверезо, любо, ясно…

     І ти свій шлях до щастя віднайдеш.

     І ти скупаєшся у яснім світлі,

     Сам світлим станеш – інших поведеш,

     плоди даватимуть сади розквітлі.

119

Я вдячна за тривогу, за безсоння.

За струс Душі, і Серця, й Голови…

Водночас на колінах і на троні…

За те, що я для Тебе просто «Ви»…

За клич без слів. За прірву поміж нами.

За непомітний лет часу разом.

За все, чого не вимовиш словами…

За блискавку… за тишу і грозу…

За розуміння: все в житті відносно.

За крик й мовчанку Серця, що ятрить.

За те, що ще жива, що тілу млосно…

що щось мене тривожить ще й болить.

Що я не піднімусь уже до Тебе,

а Ти не спустишся в мою глибінь.

Твоя зоря манлива кличе з Неба,

але між нами – вічна далечінь.

Ти – день, я – ніч. Ти – північ, а я – південь.

Проте, ми, перетнувшись на Межі,

щоразу будем чути й відчувати

спорідненість єства, думок й душі.

118

Від Вас — і крила, й  голос, і повітря . 

І   пісня, і мій  крик,  і німота …

Дар сонця , ніжність квітів, легкість  вітру…

Спасибі  Вам  за радість  від  життя .

Ніяково  в бажанні  пригорнути .

Тримаю  ніжність , вдячність  у  собі.

На  жаль , дитинства  вже не  повернути …

Ну  чим ? Ну як  віддячити  мені ?

Всім  наділили : розумом  і серцем ;

дали  ключі у  руки  від життя .

Вручили  вміння перемоги  в  герці .

Й навчили  найпрекраснішим  чуттям .

Немає  слів , Душа якими  плаче .

Не  виразить  подяки , теплоти…

Пробачте , коли  часом необачна .

Помилки  у житті  моїм  простіть .

Стаю  я перед  Вами  на коліна .

Мовчанням  все кажу…без  рук  і слів…

Люблю , як  вмію…Мамо , тату …рідні…

За  все —  уклін  низенький до  землі .

 

117

Щемом обпікає думка суть,

все єство — великий знак питання.

Ці химери в рай мене несуть

чи до пекла?… Знов жалке вагання.

Йду до Тебе через пристрасть, страх.

Йду, бо кличеш щиро і відверто.

Знову я — крилатий синій птах,

що летить у безвість стрімко, вперто…

Сум закину у майбутню мить,

біль забуду… Ні, я вже забула…

Погляд Твій теплом мене живить.

Я щаслива?… Я себе вернула?

Знаю: перехрестя перейдем,

обернемось ще раз з різних боків.

Все, що можна, похапцем вберем,

а як хочеться — до дна… глибоко…

Ти на захід, я піду на схід

без образ, без докорів,  жалю…

Квіти нам не подарують плід…

Не відчую знов, що я люблю…

Я собі чужого не беру…

І себе нікому не продам….

Просто… Поки світиш, я вторю…

Просто Ти — романтики плацдарм…

116

Я бумеранг є Твій..

І хоч би як далеко

Мене Ти не закинув,

Хоч маю світ я свій

(чи важко, а чи легко),

Та твій вже не покину…

115

Я бігла в ту ніч по городах,  реп»яхах.

В ту ніч, немов підбитий кимось птах,

я кралась знов у вуличку завітну,

таку близьку мені… та часом — непривітну.

Сміялись зорі, але місяць застеріг:

«Не треба так… Тут не до місця сміх…»

А серце спереду від мене бігло,

затьмарило горінням цілий світ.

Калатало: «Любов оця — то прірва»…

Але ж без неї облетить ввесь цвіт…

Він облетить. Він мусить облетіти.

І мусить плід якийсь зрости колись.

Повинні ми любов цю відпустити

або навіки в щось одне зростись.

Байдужість — зрада. Я Тобі не треба.

Ти відпускаєш просто, без жалю…

Я мушу йти… Полин — земля і небо.

Полин — життя… бо я Тебе люблю…

На роздоріжжі… Знов на роздоріжжі.

Мене Хтось любить, я Тебе люблю,

а Ти не любиш… І згорає ніжність…

Роки, жіночність, Душу я гублю…

…А реп»яхи чіплялися до ніг.

Несли уста прощальний Твій цілунок.

І тільки місяць зрозуміти міг,

що це — безвихідь… Де мій порятунок?

Та я ж Тебе… Я ТАК Тебе люблю!

І ця любов така мені потрібна!

Не вичерпать нічим мого жалю.

Надія на життя з Тобою хибна.

Як утекти? Ну як Тебе зректись?

Ну як мені не марити Тобою?

Куди податися? В які світи,

щоби не бути навіть і собою?

…Притихли зорі. Вщух їх щирий сміх.

Село завмерло — сняться йому весни.

Я гріх один на інший множу гріх:

люблю, але любові кажу: «Щезни!»

Прощальна ніч. Прощаюся без слів…

Але прощаюсь тілом, не Душею.

Бо як  би Ти хотів чи не хотів,

але єством залишуся Твоєю.

Жадані губи. Найніжніші руки…

Твій кожен дюйм вбираю назавжди.

І, мабуть, більшої немає  муки.

Мабуть, немає більшої нужди.

Прощай, Любове! Заживо хороню…

Я заживо заковую в цепи…

Для Тебе — всі на світі заборони!

Із них вже, що зумієш, те зліпи!

114

Кодекс  Феодосія і Му , Юстиніана…

Людське  ,,Право” зводилося упродовж  віків .

Щось  чекало  осуду , а щось  жадало  шани .

Хибне  стерли буднів думи, а  зате  бажане  —

увібралося назавжди  лаврами  вінків .

   Ми  шляху  шукаємо  до  своєї  істини .

   Творимо  життя  своє , творимо  закон .

   Але  без  історії  спалахнемо  іскрами .

   А  щоб  розгорітися  —  йти  не  за  софістами ,

   без   жалю  щоб  рушити  нам  за  рубікон .

Не  галопом  рватися , цінний  час  втрачаючи,

Обережним  кроком  йти  все  у  майбуття .

За  прийдешнє  думать , інших  поважаючи ,

іншими  піклуючись і людськості  навчаючись ,

щоб нести  народові  щастя  від  життя .

   Слухатися  Совісті і  слухатися  Мудрості ,

   слухатися  Досвіду  прадідів-батьків…

   Зважувати  рішення  на  терезах  Розуму .

   Не  топитись  в  крайнощах і не  кричати  голосно ,

   а  тверезо  зводити  Храм  свій  на  віки . 

113

Якби Ти тоді взяв запал мій і хіть,

якби Ти тоді зміг вогонь загасить,

то світла енергія щира моя

зійшла би в душі у Твоїй, як зоря.

Незміряна глиб найніжніших чуттів,

що жили на грані небесних світів,

зірвались у спалах, у поклик, в жадання,

у повне — до смерті — себевіддавання.

Я в полум»ї вмить би згоріла, зітліла.

Все світло і злет свій  Тобі б залишила.

Відкрила би шлях до пізнання єднання,

що дано не Розумом і не Стражаданням…

Що дане природою для розуміння,

віддачі себе, для спокути й творіння.

Віддачі за так — проти правил і бачень…

І для прийняття, що в відносності значень.

Але вибір Твій —  це є  неприйняття,

це правильне… в сумнівах… в буднях  життя.

Це шлях в ідеал, який кожен шукає…

Це стежка амбіцій, які зігрівають

лиш розум, що створює правила зручні,

витягує з уст теореми, що влучні

здаються для кожного, хто їх доводить…

але щира істина поруч лиш ходить…

Я вже відгоріла. Я вже зрозуміла,

навіщо цим доля мене спокусила.

Все дуже відносно, все дуже глибинно.

Щасливий, хто Всесвіт сприймає дитинно.

Наскільки дається, настільки візьметься.

Посіяне правильно гідно прийметься.

Чи будуть плоди — звіт зі смертю прийде:

пізнання у муках і ранах гряде…

112

Твій голос – принада моя, насолода,

і квітка, і рана, а ще — нагорода,

і мука приємна, і щем добезтями…

І сонце, і місяць у небі з зірками.

Твій голос – і сила моя, і безсилля.

В нім доля глибока, манлива, красива.

В нім – щось, що словами і не передати.

За вік чи наслухаюсь?…Що тут казати?

111

Добро і зло. Ненависть і любов…

Мороз і спека… Вічні антиподи…

Чому я коливаюсь знов і знов?

А час не жде. Летить життя, проходить.

Добро і зло. Ненависть і любов.

Мороз і спека. Біле або чорне…

І я між ними… Я між ними знов.

Тягар вагання мучить невимовно.

Все розумію: правильність — свята.

За нею — спокій Совісті до щастя.

І радість світла, і думки без каяття.

І все легким та бажаним здається.

Але чомусь, шануючи святе,

бува, грішу свідомо й несвідомо…

Грішу і каюсь… Каюсь… а проте

я знов грішу… Навіщо — не відомо…

110

Політика – це авгієві стайні…

У сильного безсильний завжди винен…

За що? Чому? Скажіть мені принаймні,

Чому ж увесь народ страждать повинен?

У тій господі, де на місці Батько,

Завжди погідно, затишно і ситно…

Родина у здоров’ї і достатку…

За це йому – любов і чолобитна…

Народ, як добрі і порядні діти,

Готовий йти за мудрим ватажком…

Завжди душа сама спішить летіти –

Без зваби пиріжком чи батіжком…

Хто Мудре Сонце?! Вийди і зігрій нас!

Почисть ті стайні – дай країні лад…

Хай праведним й набатним буде твій глас –

Вторить, віддати шану кожен рад…

109

Я проти бруду, і ненависті, і зради,

І без запросин зверхньо-судної поради…

Я проти поділу на чорних і на білих,

А ще — корисливих претензій, мрій здрібнілих…

Посад таких, які на зло чи шкоду людям…

І проти свят, які сіріші сірих буднів…

Я проти правил, що здоров’я забирають…

Й законів тих, які злочинців не карають…

Всього того, що може ставить на коліна

І забирати у людини суть сумління…

А ще — запроданства, зневіри, недовіри…

Всього того, що убиває віру й міру…

Я за людей таких, що мають світлі душі…

За тих, хто до чужого горя не байдужий…

І за таких, хто любить розвиток і працю…

Завжди собою бути прагнуть, не бояться…

Завжди за тих, які керуються любов’ю…

І за таких, кого дратує безголов’я…

За справді щирих – не фальшивих! — патріотів …

З амбіцій з себе хто не корчить ідіотів…

За тих, які завжди вимогливі до себе…

Хто думає за свій народ, його потреби…

Хто з себе завжди все на світі починає…

І для людей завжди живе, горить, згорає…

Чия і хата завжди в центрі, а не скраю….

Хто розум й серце віддає своєму краю…

Щоденно мінуси й плюси свої вивчає…

Хто завжди душу Богу, а не тьмі вручає…

О дай же, Боже, на життєвих поворотах

Ніде й ніколи не встрявати там, де «проти»…

О дай же, Боже, так пройти свою дорогу,

Щоб совість чиста – перед людом й перед Богом! (22.10.2015)

108

Говори мені все, що не так…

Я не вмію читати бажань…

І про якість кажи, і про брак… —

для добра, а не для нарікань…

Говори! Не мовчи… Говори…

Спілкуванням зведемо мости…

Щирим словом з двох «Я» «Ми» твори –

І в сім΄ї буде щастя цвісти…(21.10.2015)

107

Іскриться щастям Дух і Розум.

І знов веде до Тебе ніч.

Який вже час  —  мов під гіпнозом –

Спішу на безсловесний клич.

Несу одну й ту ж саму звістку.

Несу одні і ті ж слова.

Тобі малюю знову казку,

В якій ми разом: Ти і я.

Іду на суд. Я – розбишака.

Думки в химерному танку.

Ти – прокурор. Бог – адвокатом.

А час – суддя. Його тонку

політику не розгадати,

не зупинити, не змінить…

А в тім, навіщо в це вникати?

Життя ж не жде – потрібно жить.

Отож Суддя в якусь хвилину

відкриє зміст химер Душі…

А поки знов до Тебе лину…

А поки – мрії-міражі…

Я – ЕN-голоса, ЕNNО-гранна…

Я – витвір пекла і небес.

Я прещаслива й безталанна.

Ти ж серед мук-стаждань воскрес.

Воскрес в моєму тілі, в думці.

Воскрес! Й Тебе боготворю…

Я у безпам’ятстві, безумстві.

Сьогодні  просто я ЛЮБЛЮ.

І зовсім не лякає завтра…

Я вчора втратила його.

Моя тут правда – це неправда:

не вір мені… — тільки й Твого!

Я – примха…Вічний знак питання.

Я – біль. Я – втома. Я – тягар…

Тікай від мене, від вагання…

Тікай! – у цьому слові дар.

Я намагатимусь ловити

ту мить, коли відчую: Ти!

А краще все це зупинити

і  обійти Твої  світи…

Я намагатимусь піймати

Твоїх очей іскру живу,

в Твоїх обіймах потопати,

п’яніть від дотику, від губ…

Я зацілую, захмелію…

Я загублюся десь в Тобі.

Я утоплю всі безнадії

у морі ніжності на дні…

Тікай!..О ні!..Тікай же! Чуєш?

Я завжди між добром і злом.

Спочатку раю смак відчуєш,

по  тім – Гоморру і Содом.

Тебе гоню…Ні! Кличу! Кличу…

Тебе не знаю… Рідним зву.

Руками і губами плачу.

І кличу в снах і наяву.

Ти завжди вільний! Завжди…Чуєш?

Я не люблю рабів слабких.

Все зрозумію, все відчую.

Відчуй і Ти ось ці рядки.

Відчуй їх тонко, щиро, вміло…

А в тім, відчуй так, як дано.

Прости моє бабське безсилля…

Прости цих слів хмільне вино…

106

Поклич  — і , як зоря, впаду до ніг Твоїх.

Поклич – і заберу Твої печаль-болі.

Поклич мене серед надій і безнадій…

Поклич мене як  оберіг-рятунок свій..

       Ти лиш поклич – і я помчу,

       до Тебе серцем полечу.

       О ясна зоре! Тільки Ти

       поклич мене й мені світи.

Поклич мене – Тебе зігрію серед зим.

Поклич мене – я затишком зроблю Твій дім.

Поклич мене – завжди назустріч буду йти.

Поклич мене любов, добро й тепло нести.

       Ти лиш поклич – і я помчу,

       до Тебе серцем полечу.

       О ясна зоре! Тільки Ти

       поклич мене й мені світи…

105

Не йди… Не йди! Тебе не відпускаю.

Підеш — помру… у муках потону…

Не йди — без Тебе в горі заблукаю…

Не покидай , не залишай одну…

Не йди… Не йди! Без Тебе пропаду я.

Без Тебе не життя — ходяча смерть.

Не покидай , не розпинай, благаю…

Не розбивай єство моє ущерть.

Не йди… Не йди… Молюся на колінах.

Ти забираєш все, що в мене є…

Не йди… Ридаю я… А в тім, Ти — Вільний!

Тебе ТАМ теж чекають… Можеш йти…

104

Телепат, психолог, духівник…

Одночасно – раб і повелитель…

Друга мама, гід і керівник…

Міс-терпіння, містер-мудрість – ВЧИТЕЛЬ…

Справжній – у деталях путівник,

Оберіг в падіннях і тривогах.

Той, хто чує безсловесний крик…

Той, хто бачить дум твоїх дороги…

Жаль, не кожен педагог звання

Буде це в дітей очах читати…

Не спіймеш того ти навмання…

Треба повністю себе  віддати…

Та, коли така приходить мить –

На порозі школи вдячні діти, –

Серце  тішиться твоє, бринить…

І заради цього варто жити!(  .10.2015)

103

Ніжно руки крильми знов лягають

на зажурені плечі мої…

Ми у вальсі п’янкім знов кружляєм,

відірвавшись зовсім від землі.

Ні людей, ні дерев, ані сонця…

Тільки пісня сердець  двох гарячих…

Жаль, що марево…мрія і сон це…

Водночас і сміюся, і плачу…

Опік дотиком…Рай це для Его…

Вириваюсь з реальності долі…

Ти – ріка…Я пливу…Де ж берег?

Вимагає єство лиш неволі…

І не в силах вир танцю спинити

ані  розум, ні совість, ні воля…

Хочу, прагну, жадаю любити!

Ні, не марево: Ти – моя Доля!

102

Серед лісу думок моїх, мрій

загубився мінливий дух-вітер…

Якір кинула я у Тобі,

Бо в Тобі – море й суша є світу.

Я нарешті знайшла вже Тебе.

Я нарешті Себе зустріла.

Хай хтось інший веслом десь гребе

чи напне хай бажань-дум вітрила!

І народжуюсь з Тебе я знов,

щоб жадати, кохати, творити…

Ти – натхнення моє , моя кров…

Як же зможу без Тебе я жити?

101

Тебе  в  усьому  чую,  Мово !

Ти  в  чистих  росах  світанкових .

Ти  в  руті-м’яті  і  в  любистку .

Ти  —  лепет  милий  із  колиски .

Ти  — завжди  рідний  мамин  голос .

Ти  —  золотавий  хлібний  колос .

Ти  —  це  побачення  коханих .

І  ти  —  розлучення  зітхання .

Ти  —  шум  дощу  і  захід  сонця .

Ти  —  мальва  під  моїм  віконцем .

Ти  —  вишитий  рушник  на  щастя .

Ти  —  все , що  вдасться  і  не  вдасться .

Ти  —  буря , грім  і  блискавиця .

Ти  —  часом  віск ,  а  часом  —  криця .

Ти  можеш  все !  Й  не  уявити ,

що  нам  без  тебе  можна  жити .

100

Я  умиваюсь  Божими  думками ,

щаслива  потягом    до  висоти .

Я  прагну в діях,  мріями й  піснями

позбутись  черствості  і  пустоти .

Встаю  з  колін , не  скорена  буденню .

Я  протестую . Зву. Буджу  зі сну…

Бо  знаю , що  мовчанням  в  сьогоденні

майбутнє  в  кращий  бік  не  поверну .

 

99

                         У лікарні

Гіркі дві складки на чолі…

Якісь чужі й далекі очі.

У них — зажура й смутку біль…

Ось так живе і дні, і ночі.

А руки й ноги — не свої:

служити зовсім відказались.

Здається, тіло без душі…

Сльоза обличчям…  Туга жалить…

В палаті білих три стіни —

І хворим що вони говорять?

А щоб четверту осягти,

завжди потрібна допомога.

Старенька жінка… Болі всі

в одну сльозу гірку злилися.

Лиш слово тепле — і вони

серденько крають, млоять, тиснуть.

Так важко їй, самій, старій,

Оці дні довгі рахувати

і ждать, самій не знать чого…

І думать про самотню хату.

Та хата десь стоїть пуста,

собаці, може, й дасть хто їсти…

а може… Ох, літа-літа,

і що лиш в вас життя не вмістить?!

Ще думка лине до дітей —

розбіглися по білім світі,

а старість, їй терпку й важку,

нема кому тепер зігріти…

Ось так летять за днями дні,

уже і числа погубились…

Печуть слова: «Дітей нема?

Коли ж прийдуть? Де забарились?»

А діти з буднями сплелись:

у них своя сім»я, робота…

А болі й ласка материнські

невже забулися в турботах?…

І ложка знов в моїй руці

тремтить од тремту губ старечих —

їй важко: я, чужа, годую…

Здригаються від плачу плечі…

Не раз загляне медсестра —

та що вже тут поможуть ліки?!

Увага й догляд над усе,

турбота їй потрібна, діти…

Дивлюсь на це — і біль! …І біль…

І серце рветься, як струна…

О діти! Ви віддайте борг,

коли приходить сивина…

98

Швидкий  плин  часу . Небо  мріє .

Земля  благає  в  нас  добра .

А  Серце  рветься  в  спалах…Й  тліє…

Один  ривок…Вогню  нема .

Життя  тече  буденним  ритмом .

На  потім  відкладаєм  мить ,

якої ради варто жити.

А  час   не  жде  —  вперед  летить .

— Ще  встигнем  щось  зробить  корисне ,

у  сутичку  із  часом  встать…

Коли?! А  іскра  в   Серці  гасне ,

підтримки   їй  звідкіль  чекать ?

Горіть ! Дерзайте ! Не  мовчіть !

За  кожен  правди  крок  і  мить .

Коли  не  можете  горіти ,

за  тими , хто  горить , ідіть!

Й  настане  час  —  земля  здригнеться

і  скине  з  себе  рештки  зла…

Тоді лише, як   пульс  всіх  іскор

піде  в  одне  —    русло добра .
97

Караюсь, що недосконала я…

Що тіло вічно у борні з Душею…

Що на частини часто рвуся я…

Що думкою керуюсь лиш своєю.

Не поступаюсь.. Не вторю…І злюсь,

як в»яже хтось комусь чиїсь поняття.

І знаю: не солодкою явлюсь

в чиєсь життя, у думку і в заняття.

Хоч розумію: в кожного — СВОЄ…

МАКСИМАЛІСТОМ звусь… І що тут вдієш?

Де Коваля знайти, котрий скує

характер інший, і думки, й клич-мрії?

96

Вічна невдоволеність собою.

Вічний пошук. Вічне каяття…

Вічне роздоріжжя. Голод волі.

Клич до світла, до висот буття.

Жаги присмак. Вічна непостійність.

Вічний сумнів. Вічне — так чи ні?

Вічне… споконвічне і довічне

змучилось, зболілося в мені…

95

Тремтить осика листям поріділим.

Сльозинками скупими плаче небо.

Не знаю до кінця про наболіле

їх душам… Та й мені чи знати треба?

Дивлюсь на осінь — найбагатшу фею.

Здається, що вона сумує теж.

Здається, смуток з небом і з землею.

Здається, що йому не буде меж.

Та це омана. Це лише здається…

Це лиш спочатку сірий песимізм,

а час пройде — навколо посміхнеться

усе живе. І зникне цей трагізм.

Лише моє життя чи буде світлим?

Чи буде легкість у ході моїй?

Чи буде щастя повним і привітним?

Лиш знаю — совість плакатиме… Біль…

94

Дальтонік… Дуже навіть вдало.

Я дійсно хвора цим в житті,

бо йду чи вліво, а чи вправо:

не знаю іншої путі.

Я бачу чорне або біле —

не знаю інших кольорів…

Буваю часто надто сміла…

або — без слів, без сил, без крил…

Дальтонік…Чую: «Будь простіша!..»

В ту мить жену максималізм.

Проходить час, але ще більше

шматує Душу дуалізм.

Ох, де б рожеві окуляри

позичить, вкрасти чи купить? —

щоб розігнати чорні хмари,

не бачить білих… Пить блакить!

Впиватись золотом зірковим.

П»яніти зеленню дібров.

І жити маревом казковим.

Позбутись крайнощей оков.

Радіти сонцю, снігу, цвіту,

перлинкам росяним дощу…

Радіти, що живу на світі

і свій у ньому шлях мощу…

93

Я  измучилась  в  тоске  и  в  одиночестве.

Сердце  устает  от  серых  дней.

Ну  поверить  бы хорошему  пророчеству,

что   воскреснет  Жизнь  в  Душе  моей!

От  анализа, сомнений  как  избавиться?

Как  поверить  в  святость  до  конца

Изменить  себя хочу…  Но  как  исправить  все?

Как  забыть  разбитые  сердца?

Я  за  все, за все сполна плачу… и плачу я.

Плачу   не  слезами, а  судьбой…

Да уж, слишком телом и умом горячая…

Слишком  недовольна  я  собой

92

Я   чувствую: мне  хочется  любить.

Любить  до  боли, до  безумия  и  слез.

Я  чувствую: мне  хочется  любви…

Мне  хочется  любви  пьянящих  грез.

Мне  хочется  забыться  и  уснуть,

потом  проснуться и  понять: ЛЮБЛЮ…

Мне  хочется  себя  себе  вернуть,

внимать, что  счастье  чувствую, ловлю.

Да, чувствую…Но знаю: все пройдет.

А  там  —  все  жизнь  ПО  ПРАВИЛАМ  красива.

Привычка…И внушенья стойкий лед…

Исподтишка  бунтующие  силы…

91

  ДУМКИ  ФАШИСТА  ВЗИМКУ  1944 р. НА   СТАНЦІЇ   ,,Козятин ”

— Ес  гет  аллєс  форюбер ,

ес  гет  аллєс  фор  бай ,

шон  драй  яре  ін  Русслянд,

унд  нох  нікс  понімай…*

Стріляли  і  палили ,

лякали , як  могли,

а  духу  не  зломили .

Поразку  прийняли .

Ніяк  не  розумію ,

в  чім   сила  цих  людей…

Мабуть , і  не  зумію

второпать  їх  ідей .

Йшов  ставить  на  коліна –

скінчивсь  ентузіазм ,

коли  земля  Поділля

зустріла ,,з  перцем ”  нас .

І  що  це  за  країна ?

І  що  це  за  війна  ?

До  мами…До  Берліна…

Додому  хочу   я.

                 *Все  йде , все  минає ,

                   вже  три  роки в  Росії ,

                   і  нічого  не  розумію…

90

Любов і Совість — рідні дві сестри

тоді, коли у щасті є вони:

Коли являються в життя такими,

що бажані й потрібні для людини

Але, якщо Любов життя калічить,

а Совість хоче розуму навчить, —

такі дві різні… Серце рвуть надвоє…

Хто ж переважить? Щастям є ж обоє…

Так що ж сильніше — Совість чи Любов?

Я коливалась… Я вагалась знов…

Й знов на терезах перша та остання…

Що ж переважить: Совість чи Кохання?

Хто?… Совість — завжди зряча… і права.

На жаль кохання і сліпим бува…

А ще чуття це часто з глузду зводить…

І найчастіше до всіх бід призводить.

От Совість, якщо є, то поруч все.

І плаче, і співа, й муки несе.

Й не дозволя нових гріхів творить,

За вчинені покаятись велить…

Ну а Любов… Та що вже тут казати!

Вона нас кличе теж святими стати.

Вона нас теж добру й теплу навчає.

Вона нам світло в Душі постачає…

Проте… вона і хаос нам несе.

Заради неї можеш йти на все.

І через неї Совісті не чуєш…

Переступаєш — каєшся, жалкуєш…

Любов і Совість — рідні дві сестри

тоді, коли об»єднані вони.

Коли ідуть одним шляхом життя,

тоді вони — найкращі відчуття.

89

Ти за межею Совісті і літ…

Осінній сум в Душі…

А Ти — вишневий цвіт…

А Ти — високий зліт…

Високий? — До межі…

Ти за межею Совісті і літ…

Не стану на поріг…

Навіщо зайвий біль

і втома-мука думці?..

Ось-ось… І впаде сніг…

Ти за межею Совісті і літ…

На землю повернусь.

Зате Тобі все в спадок:

і зорі, й небо, й сонце…

І, значить, не зломлюсь!

Бо Ти…

Ти за межею Совісті і літ…

88

Что такое любовь? – Это солнечный свет.

Зов вечерней звезды и в раздумьях рассвет.

Воркование птиц, ароматы цветов…

А душа – на дыбы! О любовь! О любовь…

Что такое любовь? – Сердце рвет из груди.

Трезвый ум и покой – где-то там позади.

А сейчас  — все кипит. И бурлящая кровь…

Ты – ходячий вулкан… О любовь! О любовь…

Что такое любовь? – Вместе рай то и ад.

Это то, что не знает  запретов, преград…

Это то, что не выразишь с помощью слов…

Это то, что пылает в тебе… О любовь!

Что такое любовь? – Обострение чувств:

обостренное счастье и острая грусть.

Обладания жажда остра вновь и вновь…

Острота в тупике… О любовь! О любовь…

Что такое любовь? – Отреченье себя…

Все, что есть , отдаешь в жертву ради Тебя…

Ты как будто снимаешь  защитный покров…

И себя отдаешь… О любовь! О любовь…

Что такое любовь? – Я в пространство кричу:

Я любить до безумства и боли хочу.

Небеса призываю и молюсь вновь и вновь:

все отняв, пощадите —  оставьте Любовь…

87

Як птиця в небі й риба у воді,

Ти будеш почуватися тоді,

Як місце ти займеш своє – від Бога.

Себе в собі шукай і пізнавай,

А потім вдосконалюй! Кміть! Дерзай!

Хоч нелегка у суть свою дорога…

Хай відпочинком буде змін набір,

Коли умінь ти накопичиш збір:

То голова в труді, то руки, ноги…

Занять заміни розвиток несуть,

Цікавіші стають і суть, і путь…

А ще — женуть від тебе лінь, тривоги…

Ніколи і нікого не повчай,

Але, якщо ти вмієш, то навчай,

Із досвіду збираючи родзинки.

Води в своїм єстві не скаламуть,

Щоби ніхто не пив ні бруд, ні муть…

Плекай в собі зцілинки і живинки…

Прямуй до юних – з ними молодій!

Чужих ніколи не осуджуй дій,

А завжди всіх старайся розуміти.

Свій погляд май. Старих завжди шануй!

Не будь користолюбним,  не хитруй……

В спокої та здоров’ї будеш  жити…(17.10.2015)

86

Талант дається Богом не для тебе,

А для людей ти мусиш засіять.

То ж будь завжди вимогливим до себе.

Щоб розвиватися і дар прийнять…

Чи пекар, а чи лікар, а чи вчитель,

Поет, художник, швець чи машиніст,

Любов на кожнім кроці – повелитель,

Тоді зійде зорею праця-хист.

Щоб досягти висот у «сроднім» ділі,

Щоб досвід із талантами дружив,

Працюй щомиті… Щоб плоди дозріли!

Й Душа всміхнеться: недарма прожив… (16.10.2015)

85

Рух енергії – то рух життя.

Дух енергії – сила  є Божа…

Ти – це Всесвіту диво-дитя…

Твої Ангели – світла сторожа,

Що у дзвони б’є, б’є повсякчас:

Ти прислухайся – серцем почуєш…

Охоронний невтомний їх глас,

Не злякаєш їх і не здивуєш…

Рух енергії – Божий то дар…

Твої Ангели – це твої крила.

А молитва –  страшний бліцудар

І по нечисті, і по  безсиллю… (15.10.2015)

 

84

Кохання …Найсвятіше  почуття .

Та  часто  —  світло лиш  на  мить… На  мить…

А  далі? –  Сумнів…тихі  відчуття…

Й  питання :  варто? А  Душа  болить .

То , значить , пережите  —  не  любов .

Жага і пошук щастя на путі…

До  цього  повертаюсь  знов  і  знов…

А  ВСЕ  ЗА  ВСЕ  віддасться у житті…  (1995)

83

Заплітає  доля  у  мої  роки

щирі , сильні, мудрі, чарівні рядки .

Знов  і  знов  читаю  істину  святу :

не  розгублюй  змалку  Душу  золоту .

Не  топчи ногами  зерна  доброти .

Честь  і  гідність  людську  не  занапасти .

З  чистою  Душею щастя  знайдеш ти .

Совістю  ясною  дійдеш в край мети ,

Добротою горе  будь-яке  зметеш .

Вийдеш на вершину… і  не  упадеш !

82

  З ,,ПОВІСТІ  ПРО  СПРАВЖНЮ  ЛЮДИНУ ’’

Молочна неба  каламуть…

Колючий  сніг…У  думці  муть.

Так  важко…хриплий  стогін :,, Люди !..’’

Та  тиша  розриває  груди .

І знов  зусилля…Дюйм  вперед…

Нестерпний  біль…Та  птаха  лет

дарує  віру  у  життя…

І ще ривок… —  і  забуття…(1988)

81

                                   ЖЕЛАНИЕ

Я  жажду  губ  Твоих  и  рук.

Ласкать  я  жажду нежно-нежно.

Я жажду  от  любви  всех  мук,

несущих  в  жизнь  мою  надежды.

Страданий  жажду  от  разлук.

Я  жажду  губ  Твоих  и  рук.

   Я  жажду  быть  Твоей  рабой.

   Тебя  любить  и  поклоняться

   всему, что  избрано  Тобой.

   Тебе  вторить  и  восхищаться

   всем  тем, что  сделано  Тобой.

   Я  жажду  быть Твоей  рабой!

Хочу  Тебя  боготворить,

Твои  слова, мечты  и  мненья.

Хочу  всегда  поддержкой  быть

в  минуты  грусти, невезенья.

Хочу  всегда  любимой  быть.

Хочу  Тебя  боготворить.

   Хочу  умеренной  свободы

   в  мечтах  и  наших  начинаньях.

   взаимности  во  всем  я жажду

   и  уважения, вниманья.

   В  ошибках жажду  я  признанья.

   Во  всем  —  большого  пониманья.

Хочу  в  Тебе  не  ошибаться.

Не  сомневаться, что  не  бросишь.

Всегда  Тебе  повиноваться.

Все  делать  так, как  Ты  попросишь.

Хочу  я  знать: Ты —  мой  навек!

Навек  родной  мне  Человек!

   Я  знаю, было  б  все  у  нас

   намного   лучше, чем  у  многих.

   Всегда  бы  мы  в  делах, мечтах

   шли   к   счастью  по  одной  дороге.

   Ценили  бы  любовь  да  ласку,

   Заботясь  друг  о  друге…Сказка.

Хочу, чтоб  был  уютным  дом,

где   Ты  —  Хозяин, я  —  Хозяйка.

Где  пили б  мы  коктейли  с  льдом,

читая   рубрики: ,, Узнай  ка! ’’

Где  б  музыка  лилась  ручьем…

Где  были  б  счастливы  вдвоем.

   За  домом  рос  бы  у  нас  сад,

   был   приусадебный  участок,

   где  б  мы  работали  со  счастьем…

   Всему  б  давали  толк  да  лад.

   И  пчел  себе  б  мы  развели,

   Овчарку-пса  бы  завели,

и  кур, и  кроликов, и  кошку…

всего  в  хозяйстве  понемножку…

Заделали  б  мы  двор  себе

уютным. Словом  — просто  классным!

Чтоб  было  все  у  нас  прекрасным.

Чтоб  было  радо  на  Душе.

   Все  вещи  были  бы  у  нас  —

   всегда  чтоб  в  точку, в  самый  раз:

   нужны, удобны  и  красивы,

   всегда  практичны, вещи  —  сила…

   Мы  бережно  б  ценили  их

   и  не  жалели  б  о  других.

Режим  всегда  бы  нам  давал

хороший   жизненный  закал.

Всегда  бы  вмеру   ели, пили…

Здоровье  крепкое  хранили  б.

Семью  от  бед  мы  берегли  б.

Всегда  в  согласии  жили  б.

   Друзей  хороших  бы  имели

   и  в  умном  отдыхе, и  в  деле.

   Письмо  Святое  бы  читали,

   законы  Божьи  почитали  б.

   С  природой  крепко  бы  сдружились…

   И  так  бы  жили, жили, жили…

Хочу, чтоб  верил  Ты  в  меня.

Любил  не  меньше  день  от  дня.

Чтоб  доверял  и  чтоб  не  врал.

Чтоб  не  боялся  за  меня,

а   знал: что  б  ни  случилось  в  жизни –

Тебя  приму  без  укоризны.

   Хочу, чтоб  все  могли  понять

   мы  оба  в  жизни,  в  мире  этом.

   Хочу  я  чувствовать  и  знать,

   Что  Ты  —  Единственный  на  свете.

   Но  только…ГДЕ  НАЙТИ  ТЕБЯ ?

   Но  только…ГДЕ  ТЕБЯ  МНЕ  ВСТРЕТИТЬ ?(1994)

80

Не красивая, не молодая…

Что-то в теле моем увядает.

Но душа – как у девушки юной,

Переполнена музыкой лунной.

Я пою, я мечтаю, летаю…

И манящие звезды срываю…

Не жалея, к ногам их бросаю.

А вокруг все искрит, зацветает.

Песни птиц по-весеннему звонки.

Нараспашку душа (как в ребенка).

Небо светлое, доброе, чистое,

Мысли трепетны, щедро лучистые.

Это – дар Твоих  рук, добрых, нежных…

Это дар от зимы этой снежной…

Это дар от весны этой милой…

И побег от раздумий унылых… (О.Леонтієва)

79

Представь  картину: лес…в  нем  дом,

где  мы  с Тобой вдвоем живем.

Недалеко  —  пруд, камыши…

Живем  в  тиши  мы  —  для  Души.

Дубы, осины, сосны, ели

для  нас  по-своему  бы  пели…

Березки  радовали  б  глаз.

Лесная  б  музыка  неслась…

Покой. Уют. Простор  уму,

Душе, желанному  всему…

Возможность  жить  красой  земной.

Возможность  быть  самим  собой.

С  природой  до  предела  слиться.

Поменьше  жаловаться, злиться.

Цветы  и  пенье  птиц  вкушать.

Себя  всех суматох  лишать.

Бежать  подальше  от  машин,

от  шума  будничных  пружин.

От  зависти и  от  коварства –

в   лесное  сказочное  царство,

в спокойный ( без  людей ) мирок,

где  пошумит  лишь  ветерок…

Где  ненависти  нет  и  мести.

Где  все  свое  имеет  место…

Природа-мать  умна, строга…

Ей  книга  жизни  дорога.

Свои  законы  соблюдая,

ее   питомцы  процветают…

Кто  слабый, глупый —  погибает…

Все  это  верно  понимают…

И  по-другому  ценят  жизнь…

И  по-другому  учат  жить… (1998)

78

Молюсь до Тебе, Боже мій Єдиний,

За спокій та за мир в моїй країні…

За тих, що зараз мерзнуть у окопах…

За тих, кого покликала Європа

За зеленню в чужину-далину…

За діток, що в Мережах виростають,

Й у мозок їх комп’ютери вростають…

За матерів, жінок, які в жалобі…

За всіх людей, які живуть у злобі…

За тих, хто у чеканні ломить руки…

За тих, кого спіткали горе й муки…

За сиріт,і за скривджених, і хворих…

За тих, хто в небі, і за тих, хто в морі…

Хто від душі, не з ви̉год і виго̉д

Іде у люди і веде народ…

Політиків, розумних і не дуже…

За патріотів і за всіх байдужих…

За мій народ, яким він зараз є…

За все, що українці звуть: «Своє…»…

Бо разом всі – це МИ… ОДНА СІМ’Я…

Всі – УКРАЇНЦІ… Спільне в нас ім’я…

Усі болячки і усі дилеми –

Це всього люду нашого проблеми…

Дай нам баланс, о Боже, мудрість дай!

Щоб процвітав, щоб розвивався край,

Який у світі для НАС ВСІХ – ЄДИНИЙ,

Що рідним звемо, — НЕНЬКА-УКРАЇНА… (15.10.2015)

77

Твоя рука касается моей…

Испепеляющую даришь нежность…

И я стаю твоей, и лишь твоей –

На целый мир огромный и безбрежный…

Сначала ничего не жду от ласк…

Потом, почуяв жажду быть желанной,

Я растворяюсь, я вливаюсь в нас –

Как будто навсегда, на постоянно…

И нет меня, и нет тебя – есть мы,

Есть руки, губы, жаждущее тело…

Я трепещу от страстной кутерьмы –

и отдаю себя довольно смело…

Я – Женщина… С тобой я – это Я…

С тобою забываю все на свете…

И потому моя душа – твоя…

Заря Ты на закате и рассвете…

(Ты за меня, я за Тебя — в ответе…)

76

Божа воля, а не власна думка

Хай керує промислом твоїм…

Не бери  тягар на плечі — клунка,

Що велінням вибрано своїм.

Слухай Серця завжди мудру повість,

Бо ця мова – Божий провідник,

І живе у Серці людська Совість…

Розум в нього – учень і боржник…

Не за власним прагненням-стремлінням

(часто нам властиво помилятись),

А за Божим світлим провидінням

Треба жити, вчитись, розвиватись…

Почуття оманливі. Й негідно

Часто нас приводять не туди…

Істина не завжди очевидна…

Шлях шукай, де Божі є сліди…(15.10.2015)

75

  ДЕВИЧЬЯ   ЧЕСТЬ

Есть  граница, за  которой,

коль  не  в пору  пересечь,

нет  опоры. Даже  горем

не  назвать…Не  скинуть с  плеч,

не  поправить, не  изгладить

и  не  скрыть вину  свою.

Этот  шаг  двоих поставит

у  обрыва  на краю.

Сладкой  боли  миг летучий

время   в   ссоры обратит

и  упреком  неминучим

жизнь  не  раз он  омрачит.

Честь  —  в семье  это  святыня,

совесть  чистая  всегда…

Запятнать  ее  так просто,

а  отчистить  — никогда!(1990)

74

Колись ця справа лиш аристократам,

Монахам та еліті дозволялась…

Та, слава Богу, і у нас вже свято –

Аби тобі хотілося, жадалось…

У квіллінговій ніжній круговерті

Забудеш і про їжу, і про сон,

Лише б побачить у роботі впертій

Свій фініш… — насолода в унісон…(14.10.2015)

73

За голкою думка іскриться-несеться…

Усе вишивання – немов би із серця…

Червоне і чорне… любов і тривога…

І кожен мій хрестик – думок насторога…

Процес вишивання – душі відпочинок…

І думці притихнуть – вагома причина…

Рахуй, розраховуй, в уяві малюй…

Себе заспокоюй, картай і дивуй…

Тут ластівка лине… тут мальва розквітла…

Хоч ночі немає, але в думці – світло…

Очам насолода, рукам насолода…

А після – носити це все – нагорода…(13.10.2015)

72

Покрий, Покрово, щастям Україну!

Покрий, як мати рідная, крилом…

Прошу, для нас її, одну-єдину,

Зроби Ти втіхи й Долі джерелом…

Молюся на колінах щиро-слізно,

Прости нам все, що зроблено не так,

Дай процвітання! Забери, що грізно…

Хай сонце гріє серце… дух… й жита…

Покрово-Мати, хай Твоя турбота

Обізветься у кожному добром,

І, як один, усю свою роботу

Вкраїнець кожен поверне теплом…

Тепло зіллється, край наш обігріє,

Злетить за все подяка ввись, у світ…

О Мати Божа, Пресвята Маріє,

Врятуй Вкраїну… її Плід… і Цвіт…(14.10.2015)

71

Уміння прощати – велике уміння.

Коли ти приймаєш його розуміння,

Відразу сягаєш вершини небес…

В прощенні вселюдськім Христос наш воскрес.

Прощення очищує, вірить, підносить.

Ніколи нікого нічого не просить.

Приймає навколишність, як вона є.

Ніколи не ділить: твоє чи моє…

Приймає усіх та усе відпускає.

Всьому виправдання та захист шукає.

І зцілює повністю душу і тіло,

Щоб завжди летіло, не тліло – горіло…

Прощення – це думка і світла, і чиста.

Це радості дивнії перли-намиста…

Це звільнення повне від страху, провини,

Які дуже часто на шкоду людині….

Прощення – свята і нелегка робота.

У думці – осмислена вічна турбота,

Контроль, щоб претензію не допустити

В тобі панувать чи й на мить поселитись…

Нелегко навчитись любити й прощати,

Але як одягнеш ці пишнії шати,

То ними минуле й майбутнє омиєш,

В душі рівновагу і спокій відкриєш…(14.10.2015)
70

На гойдалці місяця зорі пасу я…

І кожна по-своєму в серці пульсує…

Та казку шепоче, а та – серенаду…

А мудра – найстарша – доречну пораду:

• Не плавай у мареві і не літай,

А очі до звичних речей повертай:

Вареничків з сиром – для мужа і сина…

І щастям найвищим хай буде: «Спасибі…»

Подушку підбий… І ромашку звари…

І лагідно, ніжно до всіх говори…

На ласку, на усмішку щедрою будь…

Про вдячність, увагу ніде не забудь…

Ти спокій в домівці своїй стережи…

Любов не сполохай, її бережи…

Лягатимеш спати, мені підморгни, —

В обійми солодкі візьмуть тебе сни…(13.10.2015)

69

Колись мій батько яблуні садив…

Щодня їх пестив, з ними говорив,

І годував (на запит), і поїв,

Для них не жалкував він добрих слів.

Прийде, поніжить, щось їм розповість.

Спита, в корі чи не завівся гість?

Від зайчиків й морозу захищав…

Свою любов їм щедро дарував.

Розкішні, щедрі яблуні ростуть…

Щороку родять… плід свій віддають…

Милують око ніжним буйним цвітом…

Ждуть веснами, і восени, і літом,

Що знов прийде… про все їх розпита…

Але не йде… не йде… Які літа!

Хіба десь зрідка вирветься з небес,

Щоб яблуневий юний дух воскрес…

Вже й холод допіка… Осінній сум…

Поринули в чеканні в тишу дум…

Вже скільки років, як немає батька,

Та їхня  все живе молитва-згадка… (13.10.2015)

68

Ти бачиш? Ти ходиш? Ти чуєш? – Радій!!!

У щастя сприйманні єство все задій!

Навчись вдовольнятись усім, що ти маєш –

І силу великої втіхи пізнаєш!

Не бійся нічого! Не бійся нікого!

Себе довіряй всього повністю Богу.

У радощах будням – велике прозріння

Й від всього лихого чудесне спасіння… (13.10.2015)

67

Згусток енергії. Згусток терпіння,

Сумнівів, віри, любові…

Згусток мовчання у силі веління,

Знову що родиться в слові.

Хто я? І що я? У чім? І для чого?

Знову і знову питання…

Я на колінах лише перед Богом.

Розум лиш тут – без вагання… (13.10.2015)

66

Впади хоч і десять разів, але встань.

З падінь тих повчальних зерно ти дістань,

У душу свою посади, підживи…

І щастя у грудях плекай і лови…

Метання навколо – гріхів суєта…

Дорога хай буде вузька і проста.

Скопичуй важливе, добірне в єстві,

Чого не відніме ніхто у тобі.

У цьому, мабуть, то і є таємниця,

Заради якої усе бадьориться

На вічній дорозі страждань і шукань

І вічного блага та й істинних знань. (13.10.2015)

65

Кожен бачить світ таким, як хоче…

І не слуха мудростей пророчих…

Доки до вогню не обпалиться,

У метаннях стійко бадьориться.

Хтось уперто жде свого везіння,

Хтось плекає не свої уміння,

Хтось до влади рветься, хтось – банкрут…

А потрібно жити зараз, тут…

Все, що Боже, прийде впору, вчасно…

І тоді твоя зоря не згасне.

І тоді ти чутимеш всім серцем,

Це – твоє… І все тобі вдається… (13.10.2015)

64

Якщо твій мозок каже: «Ти не можеш…»,

То голос той у мить цю вимикай.

Як є мета – зусилля переможуть

І подолають безневір΄я край.

Не народивсь хтось лікарем, поетом,

А став в труді над розвитком своїм.

Тому хай шлях – це поступ… із сюжетом,

Пролог якого –  праця на чолі.

В чеканні, без ідеї, без зусилля –

У долі манну так не віднайдеш.

В роботі над собою твоя сила…

І нагорода – це прогрес без меж!

Якщо щось відкладатимеш на потім

І страх помилок зупиня тебе,

Час дорогий втече без повороту…

Працюй завжди, а не картай себе.

Ясна мета й реальна добра ціль

Досягненнями стануть на путі,

А піт, утома та помилок біль –

Перепустка мать руки золоті…(12.10.2015)

63

Занурення у закутки душі,

Зображення у кольорі відтінків,

Усіх її шукань і віражів,

Усіх думок, і порухів, і вчинків –

Це основний і без кінця урок,

Постійна праця, поступ і зусилля,

Які тихесенько за кроком крок

І сірості позбавлять, і безкрилля.

Якщо душа  діянням рветься ввись,

Якщо навчилась вирізняти хибне,

Якщо ти чітко прокладаєш низь,

Із неї вишивка єства розквітне.(12.10.2015)

62

Далеку прекрасну манливу зорю,

Що вабить, я слухаю… Їй я вторю…

Її споглядаю, у ній розчиняюсь

І спокою, світла, жаги набираюсь…

О зоре вечірняя, зоре ранкова,

Така недосяжна, така загадкова,

Черпаю у тобі я мрії, натхнення…

Милуюсь я вічністю у сьогоденні… (11.10.2015)

61

Хочеш багато – багато давай!

Тільки від себе чогось вимагай!

Зерна любові кругом засівай –

Буде багатим і щедрим врожай…

В серці подяку щомиті носи.

В Бога терпіння і віри проси.

У всім довкола знаходь  лиш плюси –

Серцю своєму так щастя даси… (11.10.2015)

60

Хай кожен день прийма в дарунок плід,

Який створили розум, серце й руки;

За ним – добро, тепло і світло вслід…

Душі – блаженство і ні грама муки!(11.10.2015)

59

Схід і захід сонця – таємниця…

Хай у ці хвилини бадьориться

Добре серце, а твої думки

Шлють молитву щиру залюбки…

Ця молитва – вдячність і прохання,

Щоб куняти не хотілось зрання…

Щоби перші сонячні цілунки

Ти відчув великим подарунком.

Щоби щастя свого не проспати,

Щоби дар пробудження прийняти,

Щоби вся енергія природи

Зацвіла в душі – як нагорода… (11.10.2015)

58

Не женися за щастям.

Все саме тобі дасться –

Мить така настає,

Коли вмієш чекати

Й коли вмієш приймати:

Бог все вчасно  дає… (11.10.2015)

57

Задумливі світанки

люблю читати зранку…

І пить росу ногами…

Стрічати сонця гами…

І щебетом впиватись.

З усім живим вітатись:

— Привіт, моя ромашко!

— Ти як, ранкова пташко?

— А ти, моя стежино?…

Всміхається жоржина…

Всім бажаний світанок.

Мій краю, добрий ранок!(11.10.2015)

56

Співчуття — цілюще джерело…

Хочеш мати крила — співчувай!

Біль чужий  й  в твоїм єстві жало… —

це дорога серця прямо в рай… (10.10.2015)

55

А що таке поезія? Натхнення?

Словесна гра як дар? Як небуття?

Чи, може, із небес благословення?

Родзинки думки, висновки з життя…

Поезія… Душі раптові крики?

Чи стогін болю, а чи щирий сміх?…

Чи крила, що з малих ростуть великі…

Чи гостре відчуття всього й усіх?

Чи Божий дар… Чи, може, покарання,

Що все горить, неспокоєм ятрить?

Чи це плодів збирання й віддавання

Душі, яка любов’ю майорить?

Поезія – це згусток дива в світі…

Хвороба від загострених чуттів…

Це все навколо в сяєві й зеніті…

Це філософія усіх світів… (09.10.2015)

54

Коли владарює довір’я в стосунках,

Коли біля тебе співчутливі очі,

То кращого в світі нема порятунку

Від будь-яких бід, і нещасть, і зурочень…

Коли слова зайві, а щире мовчання

Пульс серця скорочує, в норму приводить…

Ніякі нападки, ніякі втручання –

Ніхто і ніщо вже тоді не зашкодить…(07.10.2015)

53

Все тоді прекрасно,  як є  вчасно:

І слова, і дії, і мовчання…

Досвід  та уважність вкажуть ясно,

Чи доречні в щось твої втручання.

Як не просять свого сунуть носа

У чиєсь життя, у справи й думку…

Не дивись ти ні на кого скоса.

Не завжди на користь дар рятунку…(07.10.2015)

52

Милість Божа, звана благодаттю,

Пестить  серце щедро, сонцесяйно.

Я така щаслива та багата,

Речі споглядаючи звичайні.

Тішусь небом зоряним, землею…

Тішусь птахом, жолудем, дощем.

Долею нелегкою своєю…

Тішусь, що бринить у серці щем…

Слава Тобі, Боже мій, за милість…

Що я чую, бачу, маю крила.

За гігантську силу і безсилість.

За усе, що слово спородило.

Дякую, мій Боже, за натхнення,

За людей, що знаю і не знаю.

Злети за падінням в повсякденні…

Що не сплю… що все чогось шукаю…

Дякую за день і ніч в тривогах.

Дякую за поклик в височінь.

Дякую за всі мої дороги.

За думок широку глибочінь… (07.10.2015)

51

Перлинки граду б’ють по помідорах –

Шокують мовчки недозрілий плід.

Грім блискавку небесним коридором

Жене, щоб сповістила його хід.

В зажурі небо  грізно хмурить брови,

Дарує нам жовтневий сльозолий.

А настрій, попри все, в усіх чудовий:

Осінній дощ – цілющий і живий…

Боровики пузаті й сироїжки

Назустріч хмаркам тягнуться з землі…

Як бочечки, в опеньок гарні ніжки… —

Всі люблять дощ – великі та малі…

Шкода, що вік перлин з небес короткий…

Напружать всіх, злякають, а самі,

Неначе цукор білий і солодкий,

В цій осені розчиняться, сумні… (06.10.2015)

50

Творити себе – це бджолина робота,

Тривка щохвилинна постійна турбота

Про те, щоб в усіх і в усього учитись,

Пізнавши, прийнявши, щоб не зупинитись,

А далі в напрузі зі світлом нестися,

Збирати нектар і до зір піднестися,

Щоб іншим себе віддавать-дарувать —

І в цьому безмежне блаженство черпать…

Творити себе – у труді і молитві,

Із вадами власними в дружбі і в битві,

У пісні, крилатим… й коли на колінах…

Творити себе – за бажанням й велінням…

Спішити творити… Творити щоденно…

У бідах і радощах, в свята й буденно…

Творить, щоб зорю у собі запалити,

Яка буде завжди любов’ю світити…(05.10.2015)

49

Важливо знати, що тобі потрібно,

Та більш важливо, що тобі не треба.

Широко б’ється серце, а не дрібно,

Коли ясні всі цілі та потреби.

Даються крила, і натхнення, й сили

Тоді, коли мета у тебе чиста.

І хоч важкі зусилля, але милі.

І мить досягнення – така врочиста.

Але коли ти рвешся вліво, вправо…

Коли твій час крадуть безцільні дні,

Це значить, на «запрошення лукаве»

Ти не навчивсь казати твердо «Ні!»…(05.10.2015)

48

У ліфт комашина чомусь залетіла,

Я їй дарувать допомогу хотіла,

Та мудра людина мене зупинила:

«Ти в планах комашки? Вона запросила?

Не тоне вона, навіть не в павутинні,

Прямує тихенько кудись по стежині,

І їй лиш відомо мету того ходу…

Чому ти вважаєш втручання в нагоду?»… (23.04.2015)

47

Я можу впасти на коліна,

не спать ночей і цілі дні

у всьому жити за велінням

лише Твоїм… І це мені

настільки близько-необхідне,

що, мабуть, сенсом є в житті.

І це є щастям своєрідним.

Це для Душі святі путі.

Для Тебе можу все зробити.

Віддам для Тебе всю себе…

Лише б любов не загубити…

Лише б не втратити Тебе…(О.Леонтієва)

46

Хочу, щоб Ти був моїм,

та не втомився від мене.

Хочу в діянні Твоїм

серце топити вогненне.

Хочу мовчання Твоє

мудро і вміло читати.

Хочу зітхання Твоє

всім непомітно прогнати.

Хочу в усьому й завжди

бути Твоєю рабою.

Хочу життям я іти

тільки услід за Тобою.

  ***

Хочу цілунками ніжно

пестити очі й вуста…

Хочу до щему відчути,

вже душа моя не пуста.

Хочу Тебе розуміти,

навіть коли Ти мовчиш…

Хочу Тобою лиш жити —

жити і вдень, і вночі…

Хочу за Тебе боятись…

Хочу Тебе берегти…

Тільки Тобі віддаватись…

Й ближчого — вже не знайти!

45

Ночь. Бессонница. Печаль…

Я Тобою заболела.

Плачет сердце. Тает сталь

неуверенно… и смело.

Кто Ты? — Доля или рок?

Все не важно, важен Ты!

Преподносит жизнь урок

самый трудный на пути.

Я учусь Тебя любить.

Я учусь терпенью, вере…

Я учусь себя дарить

всю до капельки… Без меры…

44

Хтось Бога просить грошей і достатку.

Хтось молить про кохання чи любов,

Хтось щиро світить цілу ніч лампадку,

Щоби здоров’я повернулось знов…

В своїх молитвах, щирих і щоденних,

Я теж благаю і благаю знов:

Дай мудрості, прощення і смирення…

Навчи, щоб істинна була Любов… (04.10.2015)

43

Ти сам собі лікар, якщо розумієш,

Де схибив, де думав не так.

Якщо чорнобривці у мріях посієш,

Ніколи не вродить будяк.

Навчись розуміть й виправляти помилки –

І ввесь негатив відійде.

А посмішка гратиме у кожній жилці.

І щастя, як сонце, гряде…

Твій біль чи хвороба – найкращий учитель,

Послухай учіння його.

Лиш совість в біді – і мудрець, й повелитель,

І є фільтр здоров’я твого… (03.10.2015)

42

Небо проміннячком лагідним ніжить

Втомлену землю і душу мою.

Осінь кумедна усміхнено мружить

Око яскраве у ріднім краю.

Губи, фарбовані барвами різними,

Тулить до лісу, до гаю і саду…

Землю цілує перлинками слізними,

Сипле дарами свого зорепаду.

Осене, осене рудоволосая!

Швидше Ти ключ від зими заховай!

Феє багатая і стоголосая,

Довго ще линь! Посміхайся! Співай! (02.10.2015)

41

Духовний зріст – це не збирання знань,

А проживання й відчуття усього,

Що на вершині щастя і страждань

Кує у мудрість з розуму дорогу.

Полюбиш ближнього – то ницість й бруд

Знайдуть і виправдання, й розуміння…

І не допустиш в думку свою суд.

Оціниш силу волі й покаяння.

Духовний зріст – не відкуп і не дар.

Це труд, що є основою основ.

Це пошук серця, у якому жар.

Це стягнення любові… це – любов.(02.10.2015)

40

Йдуть хорошій думці вслід  правильні діяння.

А хорошим вчинкам вслід  – крила у Душі.

Хай тебе не втомлює довге коливання,

Чи  черпати істинне, чи й в думках грішить.

Як до тебе стукає те, в чім сумніваєшся,

Через сито совісті швидко все просій.

Так бува, що навіть ти і не сподіваєшся,

Що раптово помислом вийдеш на двобій.

На двобій із мріями, на двобій з вимогами,

На двобій із прагненням слави й правоти…

І не зможеш в герці цім диво-перемогами

Спокою, і радості, й щастя досягти.

Різними химерами думку не засмічуй ти,

Гріх не виправдовує навіть незнання…

Завжди в собі мудрості чашу накопичуй ти.

Бо в нікуди шлях веде той, що навмання. (02.10.2015)

39

Не поспішай. Розмірена хода

у рівновазі серце потішає.

І, наче спраглому жива вода,

життя дарує, силу воскрешає.

Не поспішай у поступі вперед.

Йди, дивлячись наліво і направо,

аби якийсь підступний ожеред

не заступив у чомусь Божу славу.

Ясне і чисте в себе ти вбирай.

Як похапцем, то можеш пропустити.

У леті спостережливості край…

Тоді і збити легше, й спокусити.

Спішити можна тільки у біді,

коли комусь потрібна допомога…

А рівновага пійметься тоді,

Як буде скрізь неспішною дорога…(01.10.2015)

38

Сміливе кохання звільняє,

залякане — завжди в кайданах.

Сміливе в біді оживляє,

а злякане -слабне і в»яне.

Сміливе дає волю іншим,

не змушує жити в напрузі.

А злякане дума про гірше

і тліє в образах і тузі.

Сміливе кохання — дарунок,

ним іншому радість пророчиш.

Залякане — це порятунок,

в якому сховатися хочеш.

Сміливе кохання дається

родинною диво-любов»ю.

Залякане родиться в серці,

як люблять тебе, та несповна…(01.10.2015)

37

Хочеш зрозуміти — зрозумієш.

Виростуть плоди у тім саду,

де господар не лінується, леліє

те, із чим він хоче бути у ладу.

Квітнуть квіти, що дають насіння,

не у кожній долі, так і знай.

Ти спитай себе, свого сумління,

де його межа, що зветься «край»?

І якщо постійно контролюєш,

щоб не переходити межі,

то, повір, що ти завжди відчуєш,

що корисним є твоїй Душі.

Все тобі дозволено в навчанні,

та не все — на радість для єства.

Ти фільтруй себе в своїм бажанні

й не розгубиш світла божества.

Хай завжди мірилом совість буде,

а зорею — дуже ясна ціль,

що вестиме повсякчас і всюди —

і пізнання йтиме звідусіль.

Не лінуйся — й все ти зрозумієш.

Мудрість тут у правилі однім:

розумом тоді лише дозрієш,

як Душа яснітиме усім…(01.10.2015)

3

Людські досягнення — то поступ Духу…

Та як гординю розглядіти тут?

І там, і там від щастя серце стука,

але у різні боки нас ведуть…

Мабуть, тоді, коли на п»єдесталі

ти думаєш про користь для людей —

і це потреба совісті, моралі,

 а не амбіції пустих ідей…

Але, якщо єством керує Его,

чекаєш славу, людську похвалу,

якщо в собі ти часто бачиш «мега»…

Та, не дай Бог, іще й людську хулу…

Тоді то, мабуть, все-таки гординя…

Навчитись  як її розпізнавать?!

Це, мабуть,є всіляке поклоніння…

При цім любов, надія й віра  сплять…

Непрочитанна то, мабуть, є книга

«Гординя й гордість — де чітка межа?»…

Мої думки таке питання   двига…

і цим хворіє розум і Душа…( 01.10.2015)

35

Терези мого єства!

Поки гирки підкладаю,

поки множу два на два, —

ПІЗНАЮ… Та чи пізнаю?

У безмежжі висоти

як не впасти, а піднятись?

Як хоч трохи підрости?

Як до мрії дорівнятись?

Бонус — розвиток Душі…

Щастя — не стоять на місці…

Справа вже в капелюші —

в Діогена «мудрій діжці»…(01.10.2015)

34

Хочу  расправить крылья  и  взлететь !

Расслабиться…Забыться…Распахнуться…

Лишь искренно смеяться , плакать , петь…

Любить ! Любить  до счастья  и  безумства !

Хочу  все  знать. Хочу  я  все постичь .

Все  испытать ,  прочувствовать конкретно…

Гореть  —  не тлеть ! Желанного достичь…

Хочу  сгореть  однажды  незаметно .

33

Звезды  в  небе полночном  мне  кажутся близкими .

 Тишина…Только  ветер  играет листвой .

 На  Душе  что-то доброе , ясное , чистое .

 Радость  в сердце, которое  дышит мечтой .

 Почему  я  не птица ? –   Взмахнула  бы  крыльями !

 И  неслась  бы, парила , летела бы ввысь…

 Мне  так  хочется крикнуть  сегодня: ,,Счастливая!!!’’

 И  мечтою  сегодняшней прожить  всю  жизнь …

32

Хвилинко-зіронько,  мене прости,

Що  інколи в погоні за химерним

Не   чую й не ціную Твій мотив,

Що  сонцем сяє крізь життєві терни.

Ти — дар безцінний, що без вороття…

Ти б»єшся серцем в кожному синхронно…

Ти — терези, що важать смерть й життя…

Твоя Величність на найвищім троні.

Бог — Слово — Час… Три істини святі,

Всесильні у єдинстві й незбагненні,

Поблажливі  на праведнім путі

І  водночас — в очищенні — вогненні.

Хвилино, із святих Твоїх краплин

Секундно  мчиться вир в невороття.

Не пошкодуй же мудрості перлин,

Як  правильно роздати дар життя.

Диктуй, вели, навчаючи веди

Твоє Єство безцінне дарувати,

Як  бджоли нам дають свої меди,

Щоб  душу лікувати й розвивати…

Я щиро прошу, Ти мене прости,

Твоя Величність Час, я на колінах..

Прозрінням  й світлом Дух мій просвіти

І чуть навчи Твій поклик і веління. (22.07.2015)

31

Хвалилася Люцерна Лободі:

— Корисна і потрібна я в житті.

Не те, що ти… Культурна я рослина.

Це скаже  і тварина, і людина.

За рік Господар тричі врожаї

Збере із мене на своїй землі.

А цвіт який у мене – ніжно-звабний!

Для бджіл та корівок привабний.

Й кабанчики вшановують мене,

Й багато птиці не мине – скубне…

Та що там говорити, я – культура,

А не якась бур’яняча натура!

Мовчала Лобода. В думках – вагання,

І спогади, і роздуми, й питання:

— І я, й Люцерна – привід до здуття

Корівки людської…  …Що за життя?!

Невже насправді я – така нікчема?

Родилась Лободою… Й це – проблема?

І тут згадалась людська їй біда –

Голодні роки… В їжу – лобода…

З полегшенням зітхнула, посміхнулась

І до Люцерни впевнено звернулась:

— Бог дав життя Тобі й мені для чогось…

Ти заперечуєш творіння Бога?

               Мораль коротка тут, проте різка:

                Призначення є Боже й в будяка.

                Судити не Люцерні Лободу.

                Підвласне все лиш Божому суду.

30

Подрібнюю  мелісу  у   долоні…

Вдихаю  в  саме  серце  дух  землі…

І  зупиняюсь , наче  на  припоні ,

на  перехресті… Але  —  у  селі !

Я  чую  клич  доріг … Приходить  сумнів .

На  мить  ( у  мрії ) мчу  в  широкий  світ :

Живу  у  місті… — …суєта  і  шуми …

І  враз  вертаюсь  до  своїх  воріт .

За  ними  —  пахнуть  руки  мозолясті

і  хлібом , й  лободою , й  молоком…

Нехай  не  так  тендітні , як  круглясті .

Із  сапою , з  лопатою , з  серпом…

Нехай  недоспані  збігають  ночі ,

а  дня  однак  ніяк  недостає…

Зате  у  втомі ще мудріші  очі .

І  серце  щастям  більш  яскраво  б’є .

Зате  радієш  веснам , сонцю , цвіту ,

цінуєш  птаха щебет , спів  дощу …

Душа  села  наповнена  привіту ,

у  саму  глиб  її  стежки  мощу .

І  з  кожним  днем  ясніше  розумію :

моя  земля  —  колиска  доброти .

Краса  її  від  всіх  незгод  зігріє…

Любов  до  неї  зможе  все  пройти !

29

Дурман  думок   і тіло карає  моє, і  Душу…

Та  жити  прямо  і  жити  сміло  таки  я  мушу ! 

Чиїсь   осуди  та  пересуди   — не  перепони !

Совість  —  мірило . Совість  диктує  свої  закони .

Не  за  чужими  стою  плечима . Хай  вітер  в  груди !

На  все  ясними  дивлюсь  очима .  Хай   хтось  осудить!

Лякає  заздрість , лякає  втома … Я  не  боюся !

Усім  тривогам , усім  погрозам  в  лице  сміюся !

Я  вільна  думкою ,   вільна  мріями ,   вільна  в  діях…

Ця  воля  щастям  моїм , життям  моїм  володіє .

Я  незалежна !  Й  не   нарікаю  на  Долю-волю .

Я  сильна  Серцем !  Я  сильна  Словом ! А  ще  —  Любов»ю…

28

А  Мудрість  приходить  з роками .

Не  купиш  її , не  знайдеш .

Посієш  важкими  думками  —

врожай  досить  ситний збереш .

А  Мудрість  спішити   не  хоче .

Гартує  в  словах  відчуття .

Помилками  Душу  лоскоче…

Помилками  оре  життя .

І  сіє  добро  в  борозенки .

Якщо  гідний  ґрунт , то  зійде .

А  ні  —  то  всихають зернинки:

нелегко   зрости  їм  будь-де .

А  Мудрість  не  кориться  злому .

І  хитрість   —  не  подруга  їй .

І  підлість , і  лінь   —  невідомі…

Жадобі і заздрості  —  бій !

Так ,  Мудрість  з  роками  приходить .

Із  Совістю  дружить  вона…

І  той  лише  щастя  знаходить ,

хто  п’є  з  Їх  джерельного  дна…

27

Знову  все терези важать Розуму .

Думка  —  вітер , що  всюди  встига .

Серцю  важко…Наповнилось  роздумом .

Зрідка  лиш  защемить… Остига .

Остига   від  любові  казкової .

Остига  від  добра  і  жалю …

І ,, тверезістю я  науковою ’’

у  життя  своє  імпульси  шлю .

Констатую : це  білим , то  чорним  є .

Констатую , що  правильно , ні…

І  до  всього  звикаю…Черствію  я

у   мовчанці  своїй  …Без  борні .

Я  мовчу ? Я  не  здатна  боротися ?

Я  не  вмію ? – Безсилий  мій  крик ,

бо  у  Душу  людську  не  врізається .

Бо  вже  кожен  до  слів  пустих  звик .

Та  невже  лиш  закону  нагайкою

крайній  випадок  Душу  ляка ?!

…Та  й  тоді   не  від  Совісті зойкає

Серце  наше   й  тремтить аж  рука…

26

Промінь  сонячний  шепче : ,, Вставай…’’

Усміхається , кличе , бринить:

,,Не  лінуйся , труду віддавай

кожен   крок , серця  стук , думки  мить .

Не  лінуйся —  твори  і  дерзай ,

все   до  ладу  старайся  зробить .

Тільки  працею  шлях  осявай ,

бо   без  неї  Душа  заболить .

Що  без  праці  дається  —  пусте .

День  без  праці  прожитий  —  це  нуль .

В  праці  кожен  міцніє , росте .

Труд  —  це  щастя  людського  патруль ’’.

Промінь  сонячний  пестить  тебе ,

натомившись : ,,Пора  відпочить…’’

Хай  всміхається  зірка  з   небес   —

хай  вона  відпочинку  нас  вчить…

25

Дрібниця…Що  таке  дрібниця ?

Це , може, від  дощу  краплина ?

Ромашка, може,  білолиця

у  морі  інших  в  небо  лине ?

А  може , сонячна  усмішка ?

А  може , то  найменша  зірка ?

А  може , перед  громом  тиша ?

А  може , це  найменша  мірка ?

Це , може , сльози  лиш  одного

у  порівнянні  з  щастям  інших ?

Це , може , ну…  найменше  слово ,

яке  не  варте  най-найбільших ?

   Ми  часто  кажемо : ,,  Дрібниця…

   Це  так… а   інше  —  головне…’’

   Ну  а  мені  завжди  здається –

   життя  дрібниць  не  визнає…

Усе  важливе  й  необхідне .

Всьому  в  житті  своя  ціна .

Життя  складається  з  дрібничок  —

тому    дрібниць  у  нім  нема .

24

У  повсякденній  суєті

злови  себе  на  самоті .

Спини  себе  і  запитай :

чого  ти  прагнеш ?Де  твій  рай?

Відчуй  себе , своє  єство .

Спійми  в  собі ти  божество .

І  слів  своїх  не  розкидай .

Земним  бажанням  край  пізнай .

Земні  бажання  —  суєта .

Мета  збагачення  —  пуста .

Молитва  —  вчитель  й  захисник ,

до  світла  мудрий  провідник .

23

В запереченні знов  заперечення…

Крайність  сумнівом так обпіка!

Рибка  клюнула  —  і самозречення

у  Душі  і  в  Думках  Поплавка :

— Я  корисний ?… Як  втіха  Рибалці?

І  я  —  зрадник  для  Рибки  в  біді…

І  не  Серце  —  роздерті  окрайці…

знак   питання…  напруга  в  житті …

22

У  чому  ж  щастя ? Сенс  у  чому ?

Мабуть , у  труднощах  і  втомі .

Мабуть , в любові  до  людей…

У  справах  з  тягарем  ідей .

   Мабуть,  знайти  свою  дорогу

   і  нею  йти  в  поту  й  тривогах…

   Забуть  про  жалість , лінь  і  втому…

   І  досягать  всього   —   самому!

Усе зробить, щоб досягти!

Дійти  кінцевої  мети!

З  полегшенням  вкінці  дихнути

і  птахом  в  безвість  відійти…

21

Це так, в  опущені  долоні

і  навіть  дощ  не  хоче  впасти .

Напруга   й  втома  білять  скроні…

Легким же  не  буває  щастя !

Щоб  досягти  висот , що  в  мріях ,

забудь   про  лінь  та  жаль  до  себе . 

Гони  думки  про  них  й  зневіру !

І  знай : ти  зможеш все , що  треба !

20

Вимогливість  до  себе  —  крок   до  щастя ,

до   впевненості  у  самім  собі…

І  бажане  завжди  тобі   піддасться

у  повсякденній   чудо-боротьбі .

І  ти  досягнеш  успіху  по  мірі

своїх  умінь , старань  і  сили  Духу .

Вимогливість  до  себе  — доля  сильних .

Це  —  неледачих   добра  втіха-мука .

Вимогливість  до  себе —  завжди  радість .

Це  —  стимул  долю  вести  на  вершину .

Це  — мудра, щира і спокійна старість…

Це  —  щастя  відчувать , що  ти  —  Людина !

19

Пухнастою  вервечкою

котились   каченятка .

І  стежечка  вуздечкою

стелилася    маляткам .

Ставок  сріблився  казкою .

Ряска  —  десерт  щасливих…

Невдалою  підказкою

було :,,Ще  дайте  крила !”

18

Чого  ж  я  хочу?  І   чого  шукаю?

Серед  бажань  своїх  я  знов  блукаю…

Так  рідко  спокою  в  житті  благаю .

Частіше  й  більше  прагну  непокою…

У  крайніх  проявах  усе  цікавить .

Якщо  щось  мати , то   —  на  висоті !

А  якщо   ні — ,, як-небудь ’’  я  зрікаюсь :

Бо  щастя в легкім не знайдеш  житті !

17

Розбив  параліч  крила…

Як  не  було – не чую.

Але  ж  не  раз  летіла ,

щаслива ,  в  світ  добра…

Не  раз  я  їх  відчула.

А , може , вже  забула?

І  все  це  тільки  мрія ,

що , наче  птах , жила…

Тепер  — твереза, сіра…

зрікаюсь  волі  й  дум ,

що  кличуть…А  зневіра

в  них   селиться  і  сум…

Хоч  розумію  —  щастям

не   є   таке   життя…

Але  Хазяїн  —  Розум ,

практичні  почуття …

16

А  я  люблю  життя !

Таким , яке вже  є .

Нехай  мені  ввесь  час

чогось  недостає .

Нехай  колись  і  злюсь…

Нехай  чогось  боюсь…

Проте  люблю… ЛЮБЛЮ !

В  любові  цій  топлюсь !

А  я  люблю  життя !

А  я  людей  люблю !

О  Боже , ці  чуття

не  відбери , молю…

Не  відбери  тепла ,

що  в  Серці   проросло…

Любов  і  доброта –

найкраще   ремесло…

15

Серед  горя , невдачі  і  болю

ти  ніколи  мене  не  жалій –

жалість  плаче , як  рана  від  солі ,

і  пече…

               Ти  жаліти  не  смій !

Краще  руку  подай , вірний  погляд…

Я  відчую , що  я   —   не  сама ,

що  біда  моя  тихо  відходить –

в  неї  справ  більш  до  мене  нема .

А  як ні , то  холодну  байдужість

прояви   в  час  борні  у Душі…

Болість та  без  підтримки  знедужить ,

сльози  висохнуть…

                                   Й  легше  мені

14

Я  знов  на  роздоріжжі…Вир  думок .

…Чи  так? Чи  так?…О  клята  непостійність!

Я  через  тебе  —  крапля…Не  струмок ,

не  джерело…Втрачаю  повноцінність .

Коли  нарешті  я  себе  знайду ?

Коли  нарешті  той  відносний  спокій

від   розуміння , що  свою  біду

приймаю й  не міняю  ні  на  яку!

Коли  втоплюсь  у  знайденому  я ?

І, захлинаючись,  не  пожалію ,

що  це  моє…Стихія  це  моя!

І  саме  цього , саме  так   —  волію!

Коли  нарешті  я  зречусь  всього ,

що   в  порівнянні  з  основним  —  дрібниця.

Хоча…Життя  дрібниць  не  визнає .

Часто  вони   —   то  фільтр  буття  криниці .

Проте , коли  розмінююсь  на  все ,…

…і  там , і  там , і  там   ВСЕ  хочу  взяти ,

я  —   ПОВЕРХОВІСТЬ…Майже  пустка  це…

Я  розриваюсь…Щастя  ж   —  не  дістати .

Я  знов  на  роздоріжжі…Сумнів ,  геть !!!

Не  сквернь  і  не  губи  Душі  моєї!

Нехай  не  розбивається  ущерть

ще   зболене…живе  ще … уціліле …

13

К  тебе  открылся путь, о  Свет,

которым  грезила, болела,

не  зная, чем,  так много  лет.

Теперь  открылся  ты —  дозрела.

Могу  понять, могу  принять

я   зерна  истинного хлеба.

Теперь  мне  поле расчищать,

стремясь  посеять  в Сердце  Небо.

Теперь  —  отмаливать грехи,

стремиться  лучше  быть и  чище.

Омыться  в  знаниях Строки,

восстать  из  плоти пепелища.

Внимать  лишь  голосу Отца,

забыв  о  боли, муках, страсти…

И  знать, что  нет…что нет  конца!

А есть Вселенной Света счастье…

12

Ми  сліпнемо  і  глухнемо  все  більше .

Жадоба  до  наживи  черствість  сіє .

Душа  усе  пустіша  й  холодніша…

Вже  й  найдорожче  цінувать  не  вмієм .

Не  хочем  піднести  Добро  над  злом .

Не  хочемо  прогнати  злу  байдужість .

За  нас  ніхто  не  зробить  це…Ніхто !

Самі  лиш  зможем  воскресити  Душі !

Людино ! Не  втрачай  ім’я  своє .

Не  кидай  найпрекрасніше  під  ноги .

Повір  —  не  головним  багатство  є .

Повір  —  є  щастям  праведна  дорога…

11

Із  сумнівом  панує  втрата:

Невпинний  час  —  життя  летить .

Вагання кожне  —  миті  страта .

Потрібно ж  діяти , щоб  Жить .

У  хаосі  думок  про  вічне

гублю  себе , ділю  навпіл…

Що  головне ? Найголовніше?

Харчі  для   Розуму ? Для  тіл ?

Без  буднів  свята  не  буває .

І  мудро  створене  життя,

Що кожному даються в  руки

Його права й кермо  буття…

Коли ж ти  на  своєму  місці ,

не   прагнеш  більшого , ніж  є , —

у  цьому  щастя  є  найбільше !

А  ні  —  шукай-таки   СВОЄ !

10

Возврата  нет . Не  превозмочь

своих  желаний…Но  помочь

никто  не  в силах…И  неясно ,

как  дальше  жить . И  не  напрасно ль

вот  так  метаться  день  и  ночь ,

ища  ту  истину , которой ,

быть  может , нам  найти невмочь…

И  не  понять своих  укоров ,

своих  надежд  и ожиданий ,

и  требований-притязаний…

Не  знаю … Ничего  не знаю .

Душа не плачет, но страдает…

Кто  сможет  что-то изменить?

Иль я должна  всю  жизнь так жить?

Сегодня  —  это , завтра —  то…

Что  нужно  мне?! Или  ничто?!

О  Боже , Ты  мне помоги…

С  ума  сойти убереги…

Дай  в  жизни то , что  позовет,

и  Сердце , Ум  толкнет вперед…

9

Да , слишком многого  хочу .

И  требую  я слишком  много .

И  слишком  часто я  лечу

в   мечтах  и в  деле…А  в итоге –

претензий   и  фрустраций путь…

И  путь  упреков за  ошибки .

Все  не  могу себя  простить .

Исчезла  из  Души улыбка .

Грущу . Страдаю…Жизнь  летит .

Я  понимаю  — нет  возврата .

Я  понимаю  — нужно   Жить

и   время  попусту не  тратить .

Я   понимаю…  И стремлюсь

жить   как-то  лучше —  проще  как-то…

Жить  без  сомнений…Но  их  груз

Несет утраты…Грустью  платит .

Да , слишком многого  хочу .

И  требую  я слишком  много…

За  это  — жизнью  я  плачу…

За  это  — все  мои  тревоги .

8

Ми навчались з Сашком в одній школі,

ми обоє росли над Іквою.

Тими ж вулицями ми ходили,

рідний Дунаїв щиро любили…

Але… я мовчки вдома сиділа,

коли серце його аж кипіло

на Майдані за правду і волю,

за майбутнєє свого народу.

Моя гордість сльозами умита.

Я Тобою пишаюсь, земляче…

Я живу… Ти ж — й за мене убитий…

Моє серце страждає і плаче.

Ти щоденно ходив в вишиванці,

щонеділі співав службу Божу…

І тому, мабуть, став Ти обранцем —

на святую Ти вийшов дорогу…

Обіцяю собі — до останку

я боротимусь з брудом, гріхами…

щоб душа моя теж заслужила

полетіти Твоїми шляхами…

7

Сльоза за сльозою. Прости мені, Сотне,

мою малодухість, мою дріб»язковість.

Ловлю свою думку і серце я вкотре,

що бути Собою — це обов»язково!

Стою на колінах я перед ТОБОЮ…

І вчуся я істини в Тебе й любові.

Прозріння даруєш, жагу до свободи,

жадобу достойної долі народу.

Прости мені, Сотне, небесна, велична,

що я серед буднів живу собі звично.

Що я так зневірилась, так загубилась…

Летіла, горіла  я… і зупинилась.

До Бога в молитві я щиро схилюся,

з небес я Твоєї відваги нап»юся.

І вже до кінця, це Тобі обіцяю,

в борні повсякденній уже не спинюся.

6

Терпкими  полинами  ростуть  мої  думки…

Вітчизно , Україно , з  чиєї  Ти  руки

жебрачка  безталанна , обібрана  й  сліпа ?

Душа  у  Тебе  —  рана… Біль  світло  заступа…

Чи  тільки  біль ? Чи  втома ? Чи  ще  якась  біда? –

Страшна . Усім  відома… що  жде  всяк  час  суда :

байдужість …заздрість…жадність… на  кожнім  кроці  —  злість…

ненависть…ненаситність… й  зневіри  сіра  млість…

Хіба  ми  люди , люди ?  Невже  своє  життя

віддати   на  поталу   нелюдським  почуттям ?

Прокиньмось ! Не  дрімаймо ! —  Щоб  доля  не  пуста !

Хай  ненька — Україна   щасливою  зроста !

5

Від  болю , від  образи , від  невдачі

Ніколи  не зломлюсь і не  заплачу .

Лиш  від  безсилля  плачу…

                                            Хоч  без  сліз .

Лиш  від  безсилля  рветься  все  в  мені… 

4

Білява  галява , засніжені  віти

вітають   новий  день  зимовим  привітом .

Зажура  в  сніжинках  і  блискітки  свята .

Земля  моя  ніжна , красою  багата ,

Тобою  любуюсь , Тобою  журюся…

Про  Тебе  співаю , за  Тебе  боюся…

Ляка  поверховість , відверта  байдужість…

Боюсь  я  людей , снігові  в яких  Душі…

3

Замріяна  земля …І  небо  синє-синє…

Лелека  в  нім  кружля…Весна  вже  в  Україні .

Зростають  козаки  й  красуні-подолянки .

І  ширяться  шляхи , і  кличуть  нас  світанки .

Ми  Душу  сколихнем , ми  землю  обігрієм ,

закличем  до  добра  вкраїнським  дзвоном-співом .

Весняночко , весна! Міцній  же , мій  народе !

Всміхнулася  земля —  це  пісня  радість  родить .

2

Ты  и  Ты, и  Ты, и  Ты  —

                                мне  дороги…

Ты  и  Ты, и  Ты, и  Ты  —

                                мне  все  нужны…

Значит, я  —  не  я.

                              Значит, не  достойна  я

ни  Тебя

               и  ни  Тебя,

                                   и  ни  Тебя…

1

Для себе, може, вибрать «Тиху гавань»?

Внести Душі романтику в сім»ю…

Забути всі неспокої і гамір,

що кличуть хаос… Душу рвуть мою…

Забути… Й до кінця себе віддати

на щастя (?) тому, хто ТАКУ прийме…

Горіть для нього, жити і страждати

Його життям, що стане вже й моє?…